присудом, яким скінчився він,
то все те кілька звітів відтворили,
щоправда, не без деяких відмін.
Але найкраща збірка у Гернея89:
він до Мадрида їздив ради неї.
Інеса, щоб скандал той пригасити,
обітницю дала – розпочала
свічки перед Мадонною палити —
їх мала бути кількість чимала.
Коли вона клялася щось вчинити,
то діяла завжди не спроквола,
і Дон Жуана в Кадіс відіслала,
звідкіль невдовзі шхуна відпливала.
Аби моралі й досвіду надбати
і там характер виправити злий,
послати сина вирішила мати
до Франції й Італії мерщій.
А Джулію за монастирські ґрати
відправив муж – моральності носій,
і як там потерпала бідолашка,
з її листа довідатись не важко.
«Ти їдеш… Що ж, добра тобі бажаю.
Це прикро – поблизу тебе нема.
На юне серце права я не маю
і залишаюсь жертвою сама.
Та радістю я сповнена до краю:
мій гріх – кохання: мучусь недарма!
А в плямах аркуш, наче на біду, мій…
та це не сльози – навіть і не думай.
О, я люблю тебе, як і любила!
За це я щастя й волю віддала.
І хоч сама себе я осудила,
зате, як в сні, щасливою була.
Що з почуттям боротися несила, —
хіба це злочин? Похибка мала!
Пишу тобі, бо це душі потреба,
а не якісь претензії до тебе.
Життя для жінки – то лише кохання,
а для мужчин – то крихітка дрібна.
Утіхи світські, мандри, полювання —
все це задовольняє їх сповна.
Багатство, слава, гулянки до рання,
відвага, бій, солодощі вина —
ось скільки справ принадних у мужчини,
а у жінок кохання – то єдине.
На тебе шлях вдоволення чекає.
«Мене кохали», – скажеш ти комусь.
А в мене навіть виходу немає —
я вже в ганьбі довіку залишусь.
Знесу я все, чим Бог мене карає,
та спробуй пристрасть змовкнути примусь!
Прости мені, мій любий, і прощай же.
Кохай! Хоч слово це даремне майже.
Слабка душа себе ще переможе,
хоч кров кипить і жар в ній не пригас.
Все це на хвилі після бурі схоже —
щоб улягтися, їм потрібен час.
Моє жіноче серце тільки й може
тремтіти, коли думаю про нас,
мов компас, що ніколи й на хвилину
не упускає ціль свою єдину.
Не маю більш нічого вже сказати,
але пишу, бо потяг не ослаб.
Коли б нещастя вміло убивати,
до дня такого я не дожила б.
Смерть не воліє спокій дарувати
тим, хто її лихих жадає зваб.
Я це прощання пережити мушу,
щоб вічно за твою молитись душу».
Вона листа на аркуші писала,
що мав по краю смужку золоту.
Перо тремтіло, й серце калатало,
тріпочучи,