не було.
Пожадливо і хижо, мов шакали,
очима вже застиглими, як скло,
півбожевільні люди позирали
одне на одне. Здатися могло,
що хижаки жадання гарячкові
уже от-от і втілити готові.
Нарешті хтось шепнув комусь на вухо,
а той так само далі передав,
і кожен в пропонованому глухо
свій потаємний намір упізнав.
Кричали всі, доводячи щодуху,
що час від слів удатися до справ,
а справа залишилася остання —
на жертву провести жеребкування.
Та перше, ніж дійти такої згоди,
вони погризли чоботи й шапки.
Але такі ж голодні, як і доти,
взялися готувати жеребки.
Для цього й Музі вдалої нагоди
не пропустили датися взнаки:
лист, що писала Джулія кохана,
на жеребки взяли у Дон Жуана.
Коли по черзі жереб витягали,
не відчували й голоду, що їх
чинити так, як чинять канібали,
примусив щодо родичів своїх.
Хто перший запропонував, не знали:
Либонь, природа вводила у гріх,
і їй було перечити несила…
Тим часом жереб випав на Педрилла.
Він висловив одне лише бажання —
аби цирульник, вигостривши ніж,
безболісно зробив кровопускання
і діяв по можливості певніш.
Католик, вмер він не без покаяння,
а помолившись, наче мовив «ріж»,
себе у розпорядження убивці
віддав, щоб процедури проробив ці.
Цирульник не відмовився від плати,
бо виконав доручення як слід:
йому було дозволено обрати
за власним смаком кусень на обід.
Але, не змігши спраги подолати,
напився крові спершу людоїд.
Всі, хто хотів, поласували м’ясом,
а кишками – акули за баркасом.
Не їли тільки четверо чи троє —
хто чи не міг, чи просто не схотів.
Найперше слід відзначити героя,
котрий і собачатини не їв.
А хто не їсть і псини запашної,
той на обід, звичайно, й поготів
ні з голоду не стане, ні від страху
спокійно їсти вчителя-невдаху.
Утримавшись, Жуан вчинив дотепно,
бо дехто з тих, хто стриматись не міг
і щойно жер те м’ясо як не репне,
невдовзі навіть розуму одбіг.
Їх корчило страждання невідчепне,
то плач лунав, то божевільний сміх,
і, виючи від болю, як шакали,
вони в жорстоких муках помирали.
Смерть відібрала майже половину,
але до чого решту довела!
Тепер жадали декотрі загину…
Але були й такі, що спроквола
пожадливо ковтали знову слину —
мовляв, дісталась порція мала!
Не налякала братію неситу
розплата за нестримність апетиту.
Тепер помічникові капітана —
найтовщому – і випала черга.
Та