пливти вже сили не було,
і врешті з пекла вирвався морського,
і впав, уже не тямлячи нічого.
Напівживий, вчепився він щосили
у землю, що її вкривала мла,
щоб хвиля в море знов його не змила
і в пекло те назад не потягла.
Він не радів, уникнувши могили, —
натомість переконаність росла,
що краще б він загинув в океані,
ніж тут, де тільки скелі первозданні.
Зіп’ястися стараючись на ноги,
наполовину випростався він,
та підвестись йому забракло змоги
з тремтливих і знесилених колін.
Він озирнувся, мов з перестороги —
його обстали скелі з трьох сторін,
а море піну хлюпало безсило
на труп, який до берега прибило.
Жуан відчув, як все перед очима
від погляду на труп той попливло
і памороч обсіла незборима,
і з рук безсилих випало весло.
Здавалося, попереду щось блима,
кудись його, безтямного, несло,
а він лежав, гарніший в первоцвіті
за все, що з праху створене на світі.
Чи довго він пробув у непритомі,
Жуан не знав. Здавалося нараз —
і день, і ніч завмерли, нерухомі,
неначе зупинився раптом час,
аж поки серце стислося в судомі
і порух крові знов його не стряс.
Смерть випускала з пазурів людину,
та неохоче, мовби на хвилину.
Спочатку приверзлося, наче знову
він у човні, а берег той – мара.
І розпач раптом душу юнакову
опанував, неначе він вмира.
Але свідомість скинула закови,
з душі тяжка звалилася гора,
і дівчину, що вразила красою,
побачив раптом він перед собою.
Схилившись, наче в ніжному поклоні,
зігріти ладна подихом своїм,
вона йому рукою терла скроні,
життя поволі зроджуючи в нім,
зволожувала очі напівсонні,
мов силу в тілі будячи слабкім,
і вирвалося з уст його зітхання,
як нагорода за її старання.
Вона дала вина йому й укрила,
зручніше уложивши на піску,
і до щоки блідої притулила
свою, налиту полум’ям, щоку;
волосся розчесала й просушила,
турботу виявляючи таку,
що, коли він від доторків стенався,
здригалася судомно і вона вся.
Чекала покоївка бездоганна
неподалік – у затінку скали.
Удвох вони в печеру Дон Жуана
внесли й багаття поруч розвели.
Та господиня вишукано вбрана
аж осліпила зір його, коли
осяяло її раптове світло
і в променях лице її розквітло.
Разок монет світився металево
на мармурі дівочого чола,
і брови розліталися, як мева,
і шкіра оксамитною була.
І хоч на зріст ця горда королева,
здавалось, як для жінки, й