боячись,
вони, ризикувати неохочі,
Жуана в грот заносити взялись.
Коли ж юнак ясні розплющив очі,
їм рай відкрився… (Мовив же колись
святий Павло, що милосердя – мито,
перед яким ворота в рай розкрито!)
Невдовзі у печері запалало
і вогнище, даруючи тепло, —
деревини всілякої чимало
на березі годящої було:
дошки, що їх від суден відламало,
трухлява щогла, кинуте весло:
і шторми, дяка Богові, і шквали
тут кораблі нерідко розбивали.
Дівчата вдвох Жуанові і ложе
з гілок улаштували та зела,
підклали хутро, знаючи, що зможе
воно додати хворому тепла.
Гайде не пожаліла і, як гоже,
для того й соболі свої зняла,
пообіцявши – лиш замріє ранок,
із дому принести йому сніданок.
Дівчата ще й не рушили додому,
а він заснув, як мертвий у труні.
(Напевне, тільки Богові відомо,
що сниться людям у такому сні).
Він так заснув, що не почув би й грому —
не мучили пробуті в морі дні,
як мучить часом нас несамовито
вві сні усе, що вчора пережито.
Гайде пішла. Але тієї ж миті
учулося, що він її назвав.
Вона мерщій, мов у несамовиті,
вернулася й побачила: він спав.
Буває, що насниться й не сновиді —
уява не цурається забав:
либонь, забула дівчина, що й знати
він ще не може, як її назвати.
Вона пішла, служниці наказавши,
аби не прохопилася, бува.
Та знала й без наказу це, як завше,
доросліша на рік або на два.
В природній школі літ не змарнувавши,
людина добрий досвід здобува,
а ця, як кожна жіночка бувала,
тих двох років дарма не змарнувала!
Коли вгорі засяяв перший промінь,
ще спав Жуан в печерній темноті
і не будив його чаїний гомін
та ручаїв дзвіночки золоті.
Він спочивав, мов нехтуючи спомин
про лихо, котре випало в житті,
коли рятує тільки випадковість,
як дідова про те звітує «Повість».109
Не те було з Гайде. Вона й хвилини
вночі спокійно спати не могла —
їй снилися чомусь морські глибини,
в яких загиблих плавали тіла.
Вона збудила всіх. Мов з домовини,
служниця встала заспана і зла,
а слуги – ті кляли її породу
на всіх говірках сонячного Сходу.
Але вона примусила їх встати
під приводом, що спати навіть гріх,
коли скидає ніч потворні шати
і сяє ранок в променях своїх.
І справді, грішно ранок марнувати,
як мить, коли коханцеві на сміх
спадає траур, котрий носять в муці
по мужеві чи ще якійсь тварюці.
Так, сонця схід – видовище на диво!
Я сам стрічав