– роса душі моєї чиста!
Смаком не перевершує її
і проповідь розумна й урочиста,
що має все ж недоліки свої.
Подайте нам вина й жінок на втіху,
а проповідь лишіть собі для сміху!
Людина мусить випити хоч трохи.
Вино і слава, золото й любов —
до них завжди тяжіють випивохи,
яких ще глузд ханжі не поборов.
Життя було б таке без нього вбоге,
без випивки у жилах скисла б кров.
Тож пийте для душі своєї й тіла,
допоки голова не заболіла.
Щоб насолоду, гідну Ксеркса, мати,
запам’ятайте раз і назавжди:
покличте слуг, звеліть мерщій подати
карафку віскі з пляшкою води.
З ним і шербет не можна порівняти,
бургундське теж не тичеться сюди, —
після кохання, битви або спліну
у віскі втіху бачу я єдину.
Той берег… Я змальовував, здається,
його… Авжеж. Тепер він бовванів
мов з туману. Як влітку тут ведеться,
на морі штиль… Ледь уловимий спів
пташок навкіл… і скеля як фортеця…
А унизу, побіля берегів
вузеньке пасмо збуреної піни,
що мливо перемішує камінне.
Вони вже віддалилися від гроту.
В поході батько. Матері нема.
Лиш покоївка, що усе достоту
виконує покірно, як німа,
про коси виявляючи турботу,
щоб панна не чесала їх сама,
про сукні, що з упертістю маляти
Гайде їх відмовляється міняти…
Був милий час вечірнього спокою
із холодком, властивим тій порі,
коли криваве сонце за горою
сідає, щоб спочити до зорі,
і світ сповито тишею такою,
що порух серця чути… а вгорі
недвижно сяє зірка одинока,
подібна до розплющеного ока.
Вони, за руки взявшись, наче діти,
гуляли на терасах кам’яних
і зупинялись, щоб перепочити
біля печер, неначебто для них
споруджених вітрами нарочито —
для потаємних зустрічей таких.
Стояли і, обнявшись, таємниче
тулилися обличчям до обличчя.
Ще небо сяйвом заходу яскріло,
палало море світлом вогняним,
а вже нічне з’являлося світило —
зростало і сріблилося над ним.
Об скелі хвилі хлюпали безсило,
а двоє, мов замилувані тим,
в полоні молодечої нестями
зливалися гарячими устами.
О сило і тривалосте цілунку
закоханої юнки й юнака!
Подібний він до Божого дарунку,
що, наче промінь, в серце проника.
У скронях кров одгукується лунко,
а поцілунок плине, як ріка,
вимірюючись мірою одною —
тривалістю, а значить – довжиною.
А в них вони тривали бозна-скільки —
коханці не вимірювали їх:
тяглись одне до одного