жар, тотожний справжньому натхненню,
в собі відчув. І, хоч здіймати спір
з ученими і всталеному вченню
не маю змоги йти наперекір,
до зір злетіти засобами вірша
я хочу, змогу маючи не гіршу.
Я і пливу, і плавав проти вітру,
хоч щодо зір слабкий мій телескоп.
Та пристань я лишив свою нехитру,
і хвилі стрів мій утлий човен в лоб,
бо і секстант давно вже, і клепсидру
я маю власні для сміливих спроб.
Мій човник пройде і на мілководді,
де кораблям і пробувати годі.
На відміну від іспанського джерела в англійському романтичному інваріанті Дон Жуан позбавлений внутрішнього драматизму, він не стільки борець із дійсністю, скільки споглядач, його інтенції не активні, а, радше, контемпляційні, занурені не стільки назовні, скільки в себе.
Коли вщухають шал і поривання,
і стигне кров, і спокій настає,
опосідає старість (часом – рання,
що наслідком зітхань глибоких є).
І кашель, як сумне її надбання,
вже позначає наше житіє,
а замість нас кохає та радіє
онук, по вінця сповнений надії.
На думку А. Кузьманенко, «Дон Жуан – пасивний спостерігач (при облозі Ізмаїла в його душі виникає співчуття до жертв кривавої бійні, він бачить несправедливість існуючих порядків, але це не викликає в ньому ні внутрішнього, ні зовнішнього протесту), у його діалозі з реальністю практично відсутня драматична напруженість. Його вродженій сміливості (практично несвідомо, з якогось пориву, він рятує Лейлу) і оптимізму протиставляються набуті за час мандрівок байдужість і цинізм. Він – іграшка випадку, проте навіть за найризикованіших обставин героя рятує якась таємнича, невідома сила. До того ж, героя до пригод призводить не прагнення до будь-яких змін, а сама дійсність з її постійними соціальними або ж природними катаклізмами»24. Байронівський Дон Жуан часто вагається, жінки навколо нього постають формою пізнання «інших світів» (у творі наявні чотири пари антитетичних жіночих персонажів: Юлія – Інеса; Гайде – Катерина II; Гюльбея – Дуду; Аделіна – Аврора). У деяких сценах цієї поеми жінки виявляють значно більшу активність, ніж протагоніст. Зрештою, герой переходить у стан «саркастичної апатії», йому водночас притаманні сплін і гострий розум, утома і розчарованість.
Не п’ю бордо і не роблю зусилля,
щоб натяк на взаємність завиднів
і щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,
я скнарою тепер волію стати.
Після зустрічі з командором доном Альфонсо протагоніст остаточно розчаровується у навколишньому світі. У поемі образ Командора позбавлений оригінального містицизму, що можна пояснити загалом скептичним ставленням письменника до середньовічної філософії та містицизму. Оспівування містичних інтенцій він вважає шкідливим і небезпечним, позаяк занурення у трансцендентний світ унеможливлює адекватне пізнання навколишньої дійсності.