очі Аґлая закрила платком,
І сидить на хребті, й поганяє прутком.
Так заїхали враз аж на площу садка,
Де під тінню дерев край малого ставка
Олександер сидів, його мати й весь двір, —
Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.
А Аґлая кричить: «Ну, мій ослику, ну!»
Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!»
Аж у круг двораків його дівка пуста
Завела, і зіскочила живо з хребта,
І платок із очей поспішилася знять…
Що там сміху було, то й пером не списать.
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя – жіноча краса.
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.
Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець».
Два сусіди жили поруч себе рядом:
Сей весілля справляв, а другий похорон.
В одній хаті ридання і плач над мерцем,
В другій хаті музика і спів над вінцем.
Тут на мари мертвого кладуть і голосять,
Там до шлюбу рушають і дари виносять.
Одним шляхом везуть і труну, й молодят,
Один піп погребе й буде шлюб їм давать.
І веселі, й сумні вернуть з церкви ураз,
І певнісько сі й ті спільно вп’ються за час.
Се не казка, брати, тілько образ, мабуть,
Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,
І сі й ті до одного кінця нас ведуть.
Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,
Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:
Одно попадало на биті шляхи,
І се небесні поклювали птахи;
Друге упало на тверде каміння,
І нікуди йому було пустить коріння;
А третє в мокре місце всіменило,
Там, не принявшися, воно зогнило.
Найбільша ж часть на ґрунт плідний упала
І труд багатим плодом увінчала.
Сей образ – перша притча то Христова[91],
Вона була пророцька щодо слова.
Сам він був сівачем у своїм краю,
Та, мов на камінь, у жидівську зграю
Слова його неслися і щезали;
Жиди в них правди скритої не взнали.
А що по світовому роздорожжу
Розсипалось тих слів, то птицю Божу,
Усіку єресь тілько годувало,
Та плоду ніякого не давало.
А що по мокрім місці гниль пожерла —
Се ті, в яких душа в живих умерла,
Пихою вбита, лінощами й глумом, —
Таких і пам’ять пропадає з шумом.
Лиш ті, що тихі серцем і душею,
Всіх годували працею своєю,
Самі собі похвал не голосили,
Та в своїм серці духа не гасили,
Не боячись ненависти обуха,
Христові спадкоємці в царстві духа.
Із