Іван Франко

Украдене щастя (збірник)


Скачать книгу

трути-зілля влила.

      7

      Занедужав король, важко стогне, кричить,

      А Роксана при нім не ридає, мовчить.

      Головами хитають старі лікарі,

      І тривога, як ніч, залягла у дворі.

      По всім краю йде вість, наче змора та сон,

      І сумує весь край, і рида Вавилон.

      Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,

      В Олександрів покій куртизана ввійшла.

      «Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

      Ось від мене тобі чудодійний горіх!

      Се богині є дар. Як з’їси те зерно,

      Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».

      Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!

      Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»

      Та дівча не дрижить, не спускає очей:

      «Мені дав його твій ґенерал Птолемей».

      8

      Олександер у болях жорстоких лежав

      І в руці своїй плід чудодійний держав.

      «Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!

      А життя – то борня! А любов – то брехня!

      Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

      День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

      Не для нас, о богине, твій божеський дар!

      Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

      Міліони людей можу вбить, погубить,

      Та чи змушу кого мене вірно любить?

      Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

      Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

      [А без щастя, без віри й любови внутрі

      Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!][97]

      Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

      Я в нірвану[98] волю, чи в Олімп[99], або в ад!»

      9

      Серед болю в постелі підводиться цар,

      І побожно цілує чудовний той дар,

      І в тріскучий огонь із пахучих полін

      Чудодійний горіх бистро кидає він.

      І здалось, що вже біль не так люто палив,

      Мовби в збурену кров охолоди налив.

      Прояснів його ум, серце збулось химер,

      А в опівніч саму Олександер умер[100].

      Із циклу «Із злоби дня. із тридцятиліття 1878—1907»

О. ЛЮНАТИКОВІ[101]

      Квилить поезія німа, безрука:

      «Не ґеній ти, а взір лиш продуцента!»

      Глум і безсилля – труду мого рента.

      Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!

«Без маски», ст. 6.

      Я не ґеній, синку милий,

      Тим ніколи не хваливсь;

      Працював, що було сили,

      Перед сильним не хиливсь;

      Фарисейству й лицемірству

      Я концесій не робив;

      Людській кривді, злості й звірству

      Я ні раз не підхлібив.

      В долі добрій чи злиденній

      Чесно, просто йшов весь вік

      І йду досі. Я не ґеній,

      Я звичайний чоловік.

      Я для ґеніїв грядущих

      Поле дикеє орав,

      Шлях серед хащів найпущих

      Просікав і протирав;

      Для голодних пік сквапливо

      Разовий, не панський хліб,

      І