називали «містом Ґіґ», відколи там з’явився найшвидший в Америці інтернет – надшвидкісна оптоволоконна мережа, яка передавала дані на рівні 1 гігабіт на секунду, що приблизно у 30 разів краще, ніж у пересічному американському місті. Згідно з повідомленням у The New York Times за 3 лютого 2014 року, «у Чаттанузі двогодинний фільм із високою розподільною здатністю завантажували за якихось 33 секунди, тоді як у решті країни широкосмуговий високошвидкісний зв’язок дозволяв зробити це за 25 хв». Під час моїх відвідин у місті ще гомоніли про незвичайний дует, котрий транслювали 13 жовтня за допомогою технології відеоконференції з надмалою затримкою. Що нижчий час очікування, то менша затримка в розмові двох людей, які перебувають у різних місцях країни. І в новій тоді мережі в Чаттанузі очікування було настільки мале, що вухо не вловлювало затримку. Щоб було зрозуміліше, лауреат премії Ґреммі Ті-Боун Бернет виконав із засновником гурту «BR549» Чаком Мідом «Дике життя» для чотиритисячної аудиторії. Але Бернет виконував свою партію на екрані з лос-анджелеської студії, а Мід – на сцені в Чаттанузі. Як повідомляли на сайті Chattanoogan.com, трансконтинентальний дует відбувся тому, що час очікування в новій оптоволоконній мережі Чаттануґи становив 67 мілісекунд, тобто аудіо- й відеосигнал долав 2100 миль від Чаттануґи до Лос-Анджелеса за одну чверть тривалості моргання, і людське вухо такої затримки не розрізняло.
Цей дует став побічним продуктом прискорення проривів за кілька останніх років у науці про оптоволокно, пояснював Філ Баксбаум, викладач природничих наук на фізичному факультеті Стенфордського університету. Баксбаум спеціалізується на вивченні лазерів – основи оптичного зв’язку – і є екс-президентом Оптичного товариства. У 80-ті роки він починав свою кар’єру з роботи в лабораторіях компанії Bell. Тоді програміст вводив команду «пінг», щоб програма визначила, чи не спить потрібний комп’ютер в іншій частині будинку лабораторії Bell. Пінг висилав електронне повідомлення, яке відбивалося від цільового комп’ютера, повідомляючи, що він не спить і готовий до двобічного зв’язку. Таймер пінгу сповіщав про час подорожі імпульсу туди й назад.
«Я вже понад десятиріччя не користувався пінгом», – сказав мені Баксбаум під час сніданку у вересні 2015 року. Проте задля розваги «якось я сів за комп’ютер удома в Менло-Парку й послав пінг-запит до кількох комп’ютерів у всьому світі», щоб просто подивитися, за скільки часу імпульс дістанеться до цілі й повернеться. «Я почав пінгувати комп’ютери в Енн Арбор у штаті Мічиґан, Імперіал Коледж у Лондоні, Інституті Вайцмана в Ізраїлі та Університеті Аделаїди в Австралії. І от дивовижа: швидкість імпульсу дорівнювала половині швидкості світла», що становить 200 000 км/сек. Отже, імпульс пішов після натискання на клавіатуру на комп’ютері Баксбаума до місцевого оптоволоконного кабелю, потім – до наземного й підводного волоконного кабелю й далі до комп’ютера на відстані півсвіту, і усе це зі швидкістю, що становить половину швидкості світла.
«Ми вже вийшли на половину швидкості, яку дозволяють закони