Та сама я. Джоджо Мойес

Інакше вона обов’язково звинуватила б його в утриманстві.

      – Так чи інакше, – мовила я, – чому ви на посту? Я думала, тут буде нічний портьє.

      – Він також хворий. Моя дружина зараз дуже на мене сердиться. Вона мала піти до книжкового клубу, але тепер їй нема кому доручити дітей. Вона сказала, що якщо я проведу тут іще хоч один вихідний, то вона сама поговорить із містером Овіцом. А цього я нікому не побажав би.

      Він похитав головою.

      – Моя дружина – грізна жінка, міс Луїзо. Її краще не засмучувати.

      – Я б запропонувала свою допомогу. Але, мабуть, уже треба повертатися до Сема.

      – Будь розумницею, – мовив чоловік, коли я вручила йому свою чашку. – Він подолав довгий шлях, щоб побачити тебе. І повір мені, йому зараз куди гірше, аніж тобі.

      Коли я повернулася до кімнати, Сем уже не спав: спершись на купу подушок, він дивився зернистий телевізор. Коли я відчинила двері, він підвів погляд.

      – Я просто хотіла прогулятися. Я… я…

      – Не хотіла більше стирчати тут зі мною.

      Я мовчки стояла у дверях. Його голова була втоплена в плечі. Він виглядав блідим і страшенно пригніченим.

      – Лу… якби ти тільки знала, як мені зараз важко…

      – Це… – Я вчасно зупинила себе. – Справді, – мовила я. – Усе ж добре.

      Я увімкнула душ, допомогла йому підвестися й помила його волосся, вичавлюючи усе до останньої краплі з маленької готельної пляшечки шампуню. По його плечах сповзали пінні патьоки. Він мовчки взяв мою руку й поцілував мій зап’ясток – поцілунок вибачення. Я поклала рушник йому на плечі, і ми пішли до спальні. Важко зітхнувши, він відкинувся на ліжку. Я зняла свій одяг і лягла поруч, бажаючи не відчувати таку порожнечу.

      – Розкажи мені щось таке, чого я про тебе не знаю, – попрохав він.

      Я повернулася до нього.

      – Ой, ти знаєш про мене все. Я – відкрита книга.

      – Годі тобі. Потіш мене, – тихо говорив він біля мого вуха. Мені нічого не спадало на думку. Я й досі була розчарована й сердита через ці вихідні, хоча це дуже егоїстично з мого боку.

      – Гаразд, – мовив він, зрозумівши, що розповіді від мене йому не дочекатися. – Тоді почну я. Я більш ніколи не їстиму нічого, окрім грінок.

      – Смішно.

      Він уважно подивився на мене. А потім знов заговорив, цього разу незвичайно тихо.

      – Вдома усе геть непросто.