сяя вистава «Сотворіння світа, альбо Як воював Дажбог із братом своїм Чорнобогом», – каже штукар.
– А за що ж вони отсе воювали, тії брати? – питає Михась.
Засміявся гість.
– А от і побачиш зараз!.. – каже.
Зацитькала на Михася челядь, а Мурмило коло вертепу став, узявся в боки і щоки надув, наче хом’як.
– Давно-давно, іще з нащада світа, не було ні неба, ні землі, – почав він таємничим голосом. – Було тільки синє море, а по тому морю плавав качур. Тільки не качур то був, а владар усього світу, которий Чорнобогом зветься, а Триглавом прозивається…
Як сказав теє Мурмило, то де не взялося у вертепі море. Котилися на ньому хвилі з кучерявими гривами, вітер повівав холодний та рвучкий, і бризки солоні навсібіч летіли. Охнули всі, такеє диво уздрівши, а штукар далі провадить:
– Був у Чорнобога брат єдиноутробний, що Дажбогом звався, а Трояном прозивався. От захтіли вони білий світ снувати. Пірнув Чорнобог на дно морське та й виніс жменю піску в роті. Посіяв його Дажбог, і сталася земля.
Сколихнулося море у вертепі, й де не взялися на ньому шматки суходолу, а на нім зі страшенною швидкістю дерева виросли, в зелений лист убралися, квіття на них зацвіло, і почала поміж ними ріжна звірота бігати. Загомоніла челядь, витягуючи шиї, щоб усе теє розгледіти, а Мурмило і каже:
– Та не могли вирішити брати, хто ж із них сей світ сотворив і кому владарювати над ним належить. Сотворив його, звісно ж, Триглав, которий пісок із глибини морської виніс, та брат його захтів той світ одібрати у Триглава. От зібрали вони свої потуги та й зійшлися на річці Самарі. Стільки війська привів із собою Чорнобог, що більше його було, ніж піску в морі й листя на деревах. Прийшли з ним диви і велети, що ще до сотворіння світа існували, чорти, відьми і песиголовці, нави і білії діви, которих смертним краще не бачити…
Дивиться Михась, коли ж з’явилася у вертепі річка посеред чистого поля, а коло неї війська тьматьменна із ратиськами, щитами та мечами. Такі потвори були в нім, що й словом не сказати, аж челядь хреститися почала і загомоніла тривожно.
– А клятий Троян, що Дажбогом зветься, – провадив Мурмило, – спустився на землю і витворив із каменя ляльку, котору люде прозвали згодом Троянів Ключ. Була в ній така сила закладена, що все теє військо ніщо було супроти неї. Тоді пірнув Триглав під землю й покликав трьох літавиць, яких прикував колись Дажбог залізними ланцюгами до чорної скали. Як розкував їх Чорнобог, то вирвалися вони у білий світ і полетіли до річки Самари. – Мурмило перевів дух. – Ось ти, козаче, – каже Михасеві, – припустимо, будеш лялькою. Стань отуто!
Та й узяв його за плече і поставив коло себе.
– А ви, – каже челяді, – припустимо, будете бісами да чортами.
Тут і загаласували наймити з наймичками.
– Хрещені ми душі, – нарешті каже Чурай, – то не хочемо бути нечистою силою! І не балакай за це.
– Ну, гаразд, будете Трояновим військом! – невдоволено каже штукар. – Ото вже дурні, так дурні. Так от, се лялька, се військо Триглавове, а се Троянове. От ідуть чорти з бісами настріч