Чигиринський сотник. Леонід Кононович

слово вкинути.

      – За річкою, що Красилівка зветься… – каже. – Там, де битва страшенна колись була, що вся річка червона зробилася од крови!

      – А-а, – каже Дана, – то се біля Торча. А чом же сьому хлопчині він дістався?

      – А того, – каже чоловік, – що вродила сього козака в Остатній кріпості та, що сестрою вашою була. Як прийшов він на світ, то прознав клятий Триглав, що лихо буде йому від сього хлопця, та й послав бісуркань, щоб узяти його. От тії відьми сестер ваших побили, кріпость пустили огнем, а дитину повезли до Пралісу, де вже літавиці чекали на неї. Та що назначив Господь, теє не може зо світа зійти: одбили його запорозькі братчики і до роду привезли на волость.

      Тут Михась і собі вирішив слово кинути.

      – Отсе, – каже, – балакаєте ви, балакаєте, а я тут стою та слухаю! І не второпаю нічогісінько!

      Засміялися всі.

      – Про тебе, сину, про тебе річ іде. – каже чоловік. Та й посмутнів на виду. – Отсю ляльку створив колись Батько Троян на Заруб-горі. Взивають її Троянів Ключ, бо ним Господь воскресив білий світ, коли клятий Триглав усю землю на попіл обернув. У давніх пророцтвах мовиться, що приходитиме сей знак в Україну, коли над нею лихо зависне. Як з’явиться він, то весь світ зміниться…

      – А чом же тобі сей Ключ та не дістався? – питає Михась. – Ти ж, бачу, силань, що таких мало і є. он які дуби з корінням вириваєш!

      Знов засміялися діви з ковалем.

      – Ми, – каже Дана, – не встряємо до того, що на білому світі коїться. Узяв нас Батько Троян і поселив у цім краю, щоб служили ми силі Дажбожій і Матері Ладі, що сидить ув Ирі на золотому престолі. А людям дав землю, щоб самі вони на ній порядкували. Помагаємо ми їм, як потреба заходить, та мусять вони самі зі своїми клопотами обходитися.