аж з Лубень сюди приїхали; що сам він утік, та йде його слідами пекельна сила, від якої й не сховатися ніде.
– А як татар вона за мною пустила, то й геть біда!.. – каже він сам собі. – Тії гицлі й на камені слід розгледять!
Страшно зробилося Михасеві – торкнув ногою коня та й завернув убік, щоб вибратися з того мочарища. Як загупали кінські копита об тверду землю, спинився він на пагорку і почав роззиратися округи.
– Наче ж на Охматів прямував. – каже стиха до себе. – Та дарма. їхати треба хутчій, а то зловлять мене посеред чистого поля, мов того зайця!
І завернув до лісу, що виднів за якісь гони о ліву руч. Як опинився попід старими дубами, що росли на узліссі, зразу йому й легше стало на душі. Пустив коня лісовою стежиною і попрямував, куди очі дивляться.
Нічого, думає собі, загублюся у хащах, то не знайдуть!..
Довго їхав малий козак, аж у такий дрімучий ліс загнався, що й дороги не видно. Шукав стежку, шукав, та й рукою махнув. Нехай йому всячина, думає. Зачекаю до ранку, а там як Бог дасть!..
Пустив коня пастися, а сам ліг під дубом та й заснув.
І сниться йому, наче прилетіли три сови та й сіли на тому дубі. От одна й каже:
«Розкажіть же, сестри, де ви літали і що за дива бачили».
Перва сова й мовить:
«Була я на хуторі, де отой запорожець сидить, та лихо там скоїлося – спалили його татаре, а люд у ясир позаймали»!
А друга їй в одвіт:
«Не те диво, що спалили, а те, що привів їх туди штукар, которий князеві Яремі служить… Тільки не хутір потрібен йому був, а отой козак, що під дубом спить!»
«А нащо він йому?» – питається перва сова.
«А на те, що носить він Троянів Ключ, которий з того світа прийшов».
«Не теє диво, що носить він Троянів Ключ, которий із того світа прийшов, а те, що не знає про се, – каже перва сова. – А якби знав, то не спав би ото під дубом!»
«А то чом?» – питається перва сова.
«А того що напали на слід його пекельні діви й уже летять сюди, щоб душу його вхопити».
Аж тут озвалася третя сова, яка мовчала досі:
«Не те диво, що летять вони по його душу, а те, що спастися сей козак міг би!»
«А то як?» – питаються її посестри.
«А треба сісти на коня і проїхати ще верстов зо дві, а там жде на нього той, кому нечисть не страшна, – каже третя сова. – Та тільки спить сей козак і не чує, про що ми балакаємо».
«А шкода», – каже перва сова.
«А певно, шкода, бо пропаде!..» – каже друга сова.
«То летімо звідціля, сестри, а то ще й нас похапають кляті літавиці», – каже третя сова.
Та й знялися і полетіли.
Схопився Михась і не тямить, снилося воно йому чи таки й направду було. А тут уже й світати почало. Побачив малий козак стежину, що поміж папороттю губилася, та й думає:
«Ні, таки треба їхати… Недарма сни сняться – се з того світа підказують нам, що робити треба!»
Виліз на коня і подався тою стежиною.
Недовго і їхав, аж рідшати почав ліс. Посвітліло поміж деревами, стежка широка й утоптана