поталу лісам.
– Звісно, – кивнув Роберт.
– Добре, – сказав Том. – Ходімо.
Коли він відшукав стару стежку, виявилося, що вона заросла, але пройти ще можна було. Перші сто ярдів вона тягнулася вздовж скелі, а тоді починала спускатися канавою, прокопаною тисячоліттями дощів та бризок, і швидко крутішала.
– Краще звідси далі йти задом. Слизько, тож дивися під ноги. Тут є за що триматися, – мовив Том. Він глянув повз Саймона, вгору, але Роберта не побачив.
– Робе?! – гукнув він. – Ти йдеш?
– Звісно.
Судячи з того, як тихо прозвучали його слова, він і досі був на скелі.
– З ним усе гаразд? – запитав Саймон, стишивши голос. – Якийсь він… мовчазний.
– Так, усе з ним добре, – відмахнувся Том. – Він нещодавно пережив важкі часи. Нічого серйозного.
Нічого серйозного.
Правда полягала в тому, що він соромився стану свого старого друга і не хотів бути вимушеним надавати якісь пояснення. Власне, навіть думати про це він не хотів, бо співчував йому вже дуже віддавна, понад рік, і вже просто від усього цього втомився. Того дня стояла бездоганна погода, сонце світило крізь гілля, у повітрі навколо них висіли ледь відчутні краплі води, вкриваючи кожен листочок, кожну гілку папороті срібним світлом, і він був разом зі своїм університетським другом, чудовим хлопцем, жартівником і розумакою, з інакшого середовища, який знав те, чого не знав Том, але, попри зворотні Томові очікування, був готовий вражатися тим, що Том знав. Отож, як не глянь, якщо не враховувати Робову поведінку, день був бездоганний. Та й, зрештою, минуле є минуле; що сталося, те сталося, і треба жити далі. Роберт пропустив останній рік в університеті й не здобув диплома, але зможе це виправити, а для Саймона з Томом роки навчання вже були позаду й на них чекало майбутнє.
Вони вже пройшли більш як півдороги. Повітря наповнював гуркіт водоспаду; в грудях відчувалася вібрація, наче басові ноти якогось великого й древнього інструмента. Том підвів погляд на Саймона, який обачно спускався за ним. Роба ще не було видно, але він знає дорогу. Том дочекався, доки Саймон підійде ближче, а тоді простягнув руку й постукав по його черевику.
– Ти як? – Гуркіт води був такий гучний, що доводилося кричати.
– Класно! – гукнув Саймон. – Тут фантастично!
Вони широко всміхнулися один одному й далі пішли вниз.
Він слухав, як їхні голоси розчинялись у шумі водограю. Він думав про рись. Про те, як вона дивилася на нього, визнаючи його існування, а тоді зникла з його життя, наче дим. Він був дуже їй вдячний. Ця рись була перша – і єдина – кому вдалося в його уяві замінити собою, хоч і на якусь мить, образ тієї дитини. Цей образ переслідував його вже понад рік й іноді так тиснув на нього, що аж підкошувалися ноги.
До цього моменту страх, що цей образ супроводжуватиме його до кінця, разом із ним увійде у вічність, паралізовував його, але рись подарувала йому свободу діяти. Він подумав, що, можливо, якщо зосередитися на тій великій кішці, якщо натужним зусиллям волі змогти утримати її образ