туфлі та одна і єдина пара елегантних туфель (білих, з маленькими підборами), куплених з нагоди випуску зі школи й після того взуваних тільки раз, півроку тому, коли Патрік повіз її на вечерю у Нью-Ліскерд, зробивши такий подарунок на день народження. Вона взує зимові чоботи, і тим краще, бо інакше вони зайняли б половину валізи.
А ще у валізі опинився мініатюрний дорожній набір для шиття (подарунок на дванадцятиріччя від її матері, який тоді здався Меган зовсім безглуздим, бо вона ніколи нікуди не їздила, але тепер, через дев’ять років, проведених на дні шухляди, може стати в пригоді), грілка (вона без грілки не може заснути), фотографія всієї сім’ї, або ж у тому складі, в якому вона була на той час, знята мандрівним фокусником, який дістався довгою й курною дорогою в Струан якогось літнього дня у старезному перегрітому паккарді-катафалку. Меган не мала уявлення, звідки він приїхав і куди поїхав, але пам’ятала той вечір, коли він прибув до міста. Він улаштував виставу в церковній залі, на яку прийшов кожнісінький мешканець Струана, навіть її батько, який ніколи нікуди не ходив. Вона пам’ятала, як фокусник вийшов на сцену – високий і худий, убраний в елегантний фрак і циліндр, нізвідки діставав фонтани яскравих шарфиків, так, що вони ширяли в повітрі, наче пташки. Він крутив обручами, пропускаючи їх один через одного неможливими способами, і танцював із палицею під мелодію «Так! Бананів у нас немає», що грала на старезному грамофоні, позиченому зі школи.
Наступного дня ілюзіоніст облаштував саморобну фотостудію в кутку зали, повісивши замість тла для фотографій простирало з зображенням якогось венеційського каналу, і зробив знімки всім охочим, що означало взагалі мало не всім – великому шумному натовпові фермерів, шахтарів, працівників тартака, вчителів, власників крамниць і навіть кількох лісорубів із табору, що стояв при верхів’ї річки. Всі вони вбрались у найкращий недільний одяг і всі хотіли фотографію себе та своїх сімей, якщо їх мали, – якесь свідчення їхнього існування, щось, що прив’язало б їх до цього місця та цього часу:
Струан, Північне Онтаріо, через Венецію, близько (Меган роздивилася фото й вирішила, що їй на ньому десь десять, а значить, це було одинадцять років тому) 1954 року.
Батько Меган ще раз прийшов і, на превеликий подив, зголосився зробити фотографію з сім’єю, тож на ній були зображені вони всі: батько й мати стоять позаду (батько з нетерплячим виглядом, мама – зі стривоженим, подумала Меган, так, наче намагається згадати, чи нічого не залишила на плиті). Її мама тримає Генрі, якому на той час було кілька місяців. Попереду них, виставлені за зростом (що на той час означало й за віком) – Том, Меган та близнюки, Дональд і Ґері.
Генрі, малюк, народився з отвором у серці й помер через півроку після того, як зроблено це фото. Пітер, Корі й Адам ще не народилися. Перш ніж з’явився Адам, у її матері народилася одна мертва дитина й сталося два викидні, тож він був найменший, на вісім років молодший за Корі.
Окрім як поцупити це сімейне фото, Меган перебрала коробку з-під