Відразу бачимо, що йдеться про конфіскацію простору. Усе, що малому залишається, теж пронизане обмеженнями: «Пильнуй, аби нічого не сталося, відразу повертайся додому, пильнуй, із ким зустрічаєшся, ні з ким не розмовляй…» Отож цілий день дитина заперта в школі, а відтак опиняється під замком і вдома. І навпаки, коли сім’я живе в тісній квартирі, матері воліють спровадити своїх синів на вулицю, щоб трохи побути в тиші. Скільки дітей у великих містах не знають, куди подітися після школи! Для одних – удома порожньо; для інших – вони там небажані; а ті, кого опікують понадміру, не мають бажання відразу повертатися до себе.
У загальноосвітніх колежах на кшталт Паєрона, що можуть похвалитися галереями на кілька поверхів, під час перерв зачинені не лише класи, а й коридори. Усі мусять виходити надвір. Наче це тюремний двір у годину прогулянок арештантів. Учні це відчувають із домішкою гіркоти20.
В інтернатах на цілий день зачиняють спальні на ключ. Вихованці не можуть зайти в кімнату взяти якусь річ у себе в шафі, не можуть лягти на ліжко, щоб трохи відпочити. Немов удома заборонили повертатися до себе в кімнату, поки не зайде сонце. Але хіба ця кімната не є місцем, де можна відпочити, зібратися на силі, якщо ти стомився або не в гуморі? Чому це дозволено дорослим, а дітям – зась, хоча вони цього потребують значно більше?
Повертаючись додому, учень після школи прикипає до телевізора. Принаймні коли він загіпнотизований образами, це нікому не заважає. Маленький екран – вікно, розчинене в зовнішній світ, у замкненому просторі, де його тримають під замком. Ця паща, що вивергає всіляку всячину образів та інформації, може безкарно шокувати дітей, яким ніхто нічого як слід не пояснює, тому що всім ніколи. Дитина піддається кількісному бомбардуванню, вона не відбирає, а батьки не мають часу допомогти розібратися.
Цей приватизований простір – справжня шагренева шкіра. Сучасне суспільство мало-помалу змінило і зруйнувало простір, у якому діти можуть знайомитися з будовою свого тіла, спостерігати, уявляти, пізнавати небезпеки й задоволення. Ув’язнення в чотирьох стінах лицемірно відтворює ідею життя у в’язниці. Свавільна влада дорослих, за допомогою якої вони звужують цивілізацію малюків, є несвідомим расизмом дорослого стосовно раси дітей.
Дорога під час канікул і навіть шлях до школи, надто у сільській місцевості, раніше для шестирічної дитини ставали нагодою відкрити для себе світ за межами її маленької території. Для пізнання маршруту від місця свого помешкання до місць нових контактів треба, щоб прогулянка не була надто швидкою. Це можливо, якщо гуляти пішки або їхати на візку – так можна спокійно роздивитися все довкола; однак тепер, коли дитину везуть певним маршрутом у машині, їй доводиться докладати неабияких зусиль до того, щоб плями, які пробігають одна за одною перед її очима, склалися в цілісний пейзаж, і цей пейзаж пов’язався з власними