неминучим, а треба було спасати національні здобутки»84.
Безсумнівні здобутки Гетьманату П. Скоропадського зовсім не означали відсутності помилок і прорахунків у діяльності його керманичів. У цьому зв’язку надзвичайно цінними є зауваги В. Липинського, який, власне, започаткував комплексне вивчення Української Держави. Учений чітко розрізняв два періоди в її розвитку: перший – самостійницько-хліборобський під час діяльності уряду Ф. Лизогуба і другий – федеративний, пов’язаний з урядом С. Гербеля, позначений перевагою «Протофісу» (Союзу промисловців, торговців і фінансистів України). Поступки останньому й проголошення федерації з Росією В. Липинський вважав політичною і національною катастрофою для консервативної хліборобсько-землевласницької верстви, яка відігравала вирішальну роль у будівництві державної і національної незалежності першого періоду.
На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові й національно-культурні цінності. Короткочасний досвід Української Держави Павла Скоропадського є переконливим доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.
Наприкінці 1919 р. хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді, за словами С. Шемета, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»85.
Спираючись значною мірою на практичний досвід Української Держави П. Скоропадського, В. Липинський розробляє теорію спадкової монархії в Україні. Обґрунтувавши національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський доходить висновку, що саме спадкова, «дідична» монархія, яку наприкінці свого життя обстоював Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні.
Розробивши ідеологію модерного українського монархізму, В. Липинський намагався перебороти однобічність розвитку нації, зміцнивши праве консервативне крило українського суспільно-політичного життя. Його концепція трудової дідичної монархії, яку прагнули реалізувати в традиційній для України формі гетьманства, передбачала об’єднання суперницьких течій у межах єдиної політичної системи й спільного для всіх закону.
80
Там само.
81
Войнаренко О. Не гасіть Духа Правди! // Державницька думка. – 1951. – № 4. – С. 54—58.
82
Там само.
83
Андрієвський О. Професор в «пророках» // Українська дійсність (Прага). – Ч. ІІ. – Січень 1940. – С. 5.
84
Там само. – С. 3—5.
85
Терещенко