війну, то це означатиме, що існувала якась легітимна неросійська політична сила в Україні, і загал уже не буде сприймати війну Росії проти останньої як справедливу війну. Ось коли інтерпретувати цю війну як заспокоєння населення України, стероризоване окремими «отщепенцами», авантюристами та пройдисвітами, які створили неможливий режим жорсткого національного гноблення неукраїнського населення, що його не сприймали не лише неукраїнці, а й більшість українців, тоді можна буде представити війну 1917—1921 рр. у вигідному для агресора світлі.
Цікаво, що в такий спосіб чинить не лише Росія, а й інші українські сусіди, засліплені імперським світоглядом. Не прочитаємо в польських шкільних підручниках, що польська армія Галлера вела війну із Західно-Українською Народною Республікою, а лише з якимись незрозумілими українцями, котрі чомусь повстали проти ідеї утворення на теренах Східної Галичини вимріяної польськими шовіністами «Історичної Польщі».
Інерція оцінювання свого історичного минулого крізь призму сприйняття сусіда, який не визнає прагнення України до самостійності, стає для сучасної України серйозною проблемою. На жаль, непослідовно виписані з погляду термінології й сучасні українські підручники з історії. Навіть у наукових працях не розв’язано проблеми щодо того, де починається громадянська війна, а де війна міждержавна, і як вони між собою узгоджуються. Бо в історії часто-густо обидва процеси відбуваються паралельно, одна війна може плавно перейти в іншу. Скажімо, коли війська Нестора Махна воюють проти УНР і С. Петлюри – це громадянська війна, а коли з російськими більшовицькими військами – війна міждержавна. У країнах, де немає політично вихованого населення, такі проблеми – річ цілком логічна і невідворотна. Проте в наших інтересах сьогодні навчитися розрізняти протилежні термінологічні поняття, аби правильно виховувати наступні покоління українців.
Вибудовуючи ланцюжок історичних подій, ми повинні дбати про логічну послідовність змін. Якщо війна 1917—1921 рр. була громадянською, тоді перемога комуністичного режиму відбулася в Україні за рахунок українських більшовицьких сил, а це не так. Більшовизм був принесений на вістрях російських багнетів. Отже, недостовірною є теза про національно-визвольну боротьбу 30—50-х років ХХ ст. Бо якщо влада комуністів «своя», незаконним є ведення проти неї боротьби. Ми тоді погоджуємося з твердженням Москви про «буржуазних націоналістів – лютих ворогів українського народу». Лишається поза логікою історії і боротьба УПА проти обох окупаційних режимів.
Які термінологічні моменти Української революції тягнуть нас назад у комуністичне минуле? Які основні спірні питання Української революції потребують концептуального виправлення? За браком місця зупинимося лише на деяких моментах суперечливих тлумачень найвидатнішої події історії України першої половини ХХ ст.