ідучи до мене, розстібає сорочку, і вона падає на підлогу. – Не розумію, що я собі думав.
«Дякувати Богу! – зринає в моїй голові, коли він простягає руки до моєї кофтинки і лагідно починає розв’язувати її. – Це просто прекрасно. Це саме те, чого я…»
О-о-о-о… Ммммм…
Насправді, це просто збіса знаменито.
Чотири
Наступного ранку о пів на дев’яту я ще не вставала. Зовсім не хочу ворушитись, анітрішечки. Хочу лежати в цьому чудовому, зручному ліжку, загорнувшись у розкішну білу вафельну ковдру.
– Ти на весь день там залишишся? – питає Люк, усміхаючись до мене.
Я пірнаю в подушки, вдаючи, ніби не чую його. Мені просто не хочеться вставати. Тут так затишно, так тепло, так добре.
До того ж – малесенька дрібничка! – у мене й досі немає одягу.
Я вже тричі потайки телефонувала на рецепцію, щоб спитати про свою «Швидку доставку» (вперше – коли Люк був у душі, вдруге – коли я сама була в душі, з того розкішного телефона у ванній, і ще раз – дуже швидко – коли Люк виходив у коридор, бо я сказала, що почула котяче нявчання).
Пакунка так і не отримали. У мене зовсім немає одягу. Ні одежиночки. Анічогісінько.
Досі це було не дуже й важливо, бо я просто валялася в ліжку. Та я вже не можу їсти круасани, і в мене не влізе ще більше кави, і в душ удруге поспіль я не піду, а Люк стоїть напіводягнений.
Господи, нічого не вдієш – мені просто доведеться знову вбиратись у вчорашній одяг. Це справді огидно, але чим я ще можу тут зарадити? Просто вдам, ніби в мене до нього особливі почуття, а можливо, – сподіваюсь! – я встигну в нього вскочити, і Люк цього навіть не завважить. Адже рідко коли хтось помічає, в чому ти…
Стривайте.
Стривайте-но хвилинку. Де мій учорашній одяг? Я точно кинула його просто на підлогу…
– Люку, – питаю я якнайбайдужливіше. – Ти не бачив одягу, в якому я вчора приїхала?
– Так, бачив, – відповідає він, відриваючи очі від своєї валізи. – Я його сьогодні віддав у пральню разом зі своїми речами.
Я витріщаюся на нього, не годна навіть дихати.
Мій єдиний на всім білім світі одяг забрали у пральню?
– Коли… коли його повернуть? – нарешті видушую з себе.
– Завтра вранці, – Люк обертається й дивиться на мене. – Вибач, я мав попередити. Але ж це не проблема, правда? Не думаю, що тобі варто непокоїтися. Вони працюють просто бездоганно.
– Ой, та ні! – запевняю я високим тремтливим голосом. – Ні, й я не турбуюся!
– Ну то гаразд, – каже він з усмішкою.
– Гаразд, – повторюю я і всміхаюсь у відповідь.
О Боже! Що мені робити?
– А, ще в шафі повно вільного місця, – каже Люк, – хочеш, я щось із твого повішу?
Він тягнеться до моєї валізки, і я, не встигнувши опанувати себе, чую власний панічний вереск:
– Ні-і-і-і-і! Все добре, – додаю я, коли він здивовано зиркає на мене. – Там усе… здебільше плетене.
О Боже! О Боже! Тепер він узувається. От що мені робити?
«Ну ж бо, Бекі, – гарячково думаю я. – Одяг. Щось натягти на себе. Байдуже що».
Щось