тому. Він говорив про рекламну агенцію, і навіть тоді я здивувалася, чого б це.
Реклама. Може, річ саме в цьому. Можливо, він завжди таємно мріяв бути директором рекламної агенції чи чогось такого.
Господи, так. Це ж очевидно тепер, коли я міркую про це. Ось до чого ця вся угода. Він хоче зав’язати з піаром і почати робити рекламу.
І я можу теж бути в тих рекламах! Авжеж!
Ця думка мене так захоплює, що я мало не ковтаю жувальну гумку. Я можу з’явитися в рекламі! О, це буде так круто. Може, я знімусь у рекламі «Бакарді», де всі катаються на човні та водних лижах, сміються і чудово проводять час. Ну, я розумію, що там зазвичай показують моделей, але ж я запросто могла б потусуватися десь на задньому плані, хіба ні? Або стати за стерном човна. Боже, це ж надзвичайно. Ми полетимо на Барбадос чи ще кудись, а навколо буде спекотно, сонячно і гламурно… і скільки хочеш безплатного «Бакарді». Ми оселимось у якомусь пречудовому готелі… Звісно, мені треба буде купити нове бікіні… а краще два… і нові шльопанці…
– Монастир святої Вініфред, – каже таксист.
Здригнувшись, я повертаюся до реальності. Я не на Барбадосі, так? Я в якійсь довбаній дірі, серед Сомерсету.
Ми зупинилися поблизу будівлі медового кольору, і я зацікавлено дивлюсь у вікно. Отже, це і є монастир. На вигляд нічого особливого – скидається на школу чи великий заміський будинок. Я замислююся, чи варто взагалі завдавати собі клопоту виходити з машини, аж раптом бачу таке, що змушує мене трохи напружитися. Справжня жива черниця. Проходить повз нас, у чорній загортці, в хустині, з якої лише обличчя визирає, і в усьому такому! Справжня черниця, серед свого природного оточення. І поводиться цілком натурально. Навіть не глянула на таксі. Я неначе на сафарі!
Я виходжу, плачу’ водієві і, йдучи до важких дверей, відчуваю, як у мені збурюється цікавість. Усередину саме ступає літня жінка, що, здається, знає, куди йти, тож я прямую за нею – коридором до каплиці. Коли ми заходимо, я відчуваю, як мене оповиває надзвичайне, побожне, майже ейфорійне почуття. Може, це все той дивовижний аромат у повітрі чи органна музика, але щось мене точно проймає.
– Дякую, сестро, – каже літня жінка до черниці й заглиблюється в каплицю.
А я стою нерухомо, мов зачарована.
«Сестро». Ого.
Сестра Ребекка.
І таке чорне струмливе вбрання, і світле, піднесене, типово чернецьке обличчя.
Сестра Ребекка з монастиря святої…
– Ви, схоже, трохи заблукали, люба моя, – каже черниця позад мене, і я аж підстрибую. – Вам цікаво було б побачити «Бевінґтонський триптих»?
– Ой, – озиваюсь я. – Гммм… Так. Звичайно.
– Це отуди, – показує вона.
І я йду вперед, сподіваючись, що зараз уторопаю, що воно таке, той «Бевінґтонський триптих». Може, статуя яка? Або гобелен?
Та, наблизившись до літньої жінки, я помічаю, як вона розглядає вітражі на всю стіну. І маю визнати: вони просто дивовижні. Тобто… погляньте лишень на цей величезний синій – у центрі. Він пречудовий!
– «Бевінґтонський