сандалі й відкидаю назад волосся, намагаючись не думати про чудове вбрання, яке намірялася вдягти сьогодні вранці.
– Отак, – каже Люк, бере мій шалик «Денні та Джордж» і повільно закручує його навколо моєї шиї. – Цей шалик і жодних трусиків. Саме так, як мені подобається.
– Я вдягну трусики! – обурююсь я.
І це правда. Я почекаю, доки Люк піде, а відтак позичу в нього труси-боксери.
– То що там у тебе за угода, – квапливо питаю я, воліючи змінити тему. – Про щось дуже круте?
– Вона… досить масштабна, – мовить Люк, тримаючи дві шовкові краватки. – Яка з них щаслива?
– Червона, – кажу я, трохи подумавши, і спостерігаю, як він швидко та рвучко зав’язує її в себе на шиї. – Ну ж бо, скажи мені. Це велика риба?
Люк осміхається й хитає головою.
– Це «Натуест»? А, знаю, «Ллойд-Банк»!
– Скажімо просто… це щось, чого я дуже-дуже хочу, – зрештою відповідає Люк. – Щось, чого я завжди хотів. От… А ти що збираєшся сьогодні робити? – питає він уже іншим тоном. – З тобою все добре?
Тепер він змінює тему. Гадки не маю, чому він аж таку таємницю робить зі своєї роботи. Тобто… він що, не довіряє мені?
– Ти чула, що басейн сьогодні вранці закритий? – питає він.
– Чула, – кажу я, беручи рум’яна. – Але то пусте. Я запросто знайду, чим розважитися.
Западає тиша, я підводжу очі… і бачу Люка, що з сумнівом розглядає мене.
– Хочеш, я викличу таксі, щоб ти доїхала до крамниць? Тут недалечко до Бату.
– Ні, – обурююсь я. – Не хочу ні на який шопінг!
І це правда. Сьюз, дізнавшись, скільки коштують ці клементинові сандалі, стривожилася, що недосить сувора до мене, тож змусила мене заприсягтися нічого не купувати цими вихідними. Мені довелося перехреститись і поклястися… ну, власне, клементиновими сандалями. І я щосили намагатимуся додержати тієї клятви.
Адже Сьюз має цілковиту рацію. Якщо вона може прожити цілий тиждень, не заходячи до крамниць, то я точно витримаю сорок вісім годин.
– Візьмуся до чудових справ, до яких годиться братися за містом, – відповідаю я, закриваючи рум’яна.
– Наприклад…
– Наприклад, милуватимуся природою… А може, піду на ферму подивитись, як доять корів, або ще щось…
– Уявляю, – його губи здригаються, розтягаючись в усмішку.
– Що? – підозріливо питаю я. – Ти про що?
– Ти просто припрешся на ферму й запитаєш, чи можна тобі подоїти корів, еге ж?
– Я не казала, що я збираюся доїти корів, – відповідаю з гідністю. – Я сказала, що хочу подивитись на корів. І взагалі, я можу й не ходити на ферму, а податися розглядати місцеві цікавинки, – я беру з туалетного столика стосик листівок. – Наприклад… оцю виставку тракторів. Або… монастир святої Вініфред зі знаменитим «Бевінґтонським триптихом».
– Монастир, – повторює Люк, помовчавши.
– Так, монастир! – обурено зиркаю я на нього. – Чому б мені не сходити в монастир? Загалом, я дуже високодуховна особистість.
– Ну звісно ж, високодуховна,