Справжнє життя Себастьяна Найта. Владимир Набоков

від’їжджати? Чи не хотіли б ви оглянути наші парки й лужки на березі Кему? Ходімо подивитися на крокуси, Себастьян називав їх «грибами поета». Мабуть, розумієте, що він мав на увазі.

      Але дуже вже рясний падав дощ. Хвилину-другу ми постояли під дашком ґанку, і я сказав, що мені вже пора.

      – Почекайте хвилиночку! – гукнув мені навздогін Себастьянів приятель, коли я вже пробирався поміж калюжами. – Я зовсім забув про одну річ. Кілька днів тому ректор сказав мені, що хтось письмово звернувся до нього із запитанням, чи справді вчився Себастьян Найт у Триніті-коледжі. Як же зветься той чоловік? Бодай тебе… Геть збіглася пам’ять від прання. Добряче ми її виполоскали, правда? У всякому разі я зрозумів, що хтось збирає дані для книжки про Себастьяна Найта. Дивно. У вас, здається, немає…

      – Себастьян Найт? – зненацька озвався голос у тумані. – Хто говорить про Себастьяна Найта?

      Розділ 6

      Наближався незнайомець, що виголосив ці слова… О, як мені часом забагається легкого повороту в добре змащеному романі! Як вигíдно було б, коли б цей голос належав якомусь бадьорому старому викладачеві з довгими замшілими мочками й дрібненькими зморщечками біля очей – ознакою мудрості й чуття гумору… Підручному персонажеві, дуже доречному перехожому, який теж знав мого героя, але з іншого боку. «А тепер, – сказав би він, – розповім вам правдиву історію навчання Себастьяна Найта». І тут же почав би розповідати. На жаль, нічого такого не сталося. Цей Голос у тумані прозвучав в одному з найтемніших закутків моєї свідомості. Він був лише відлунням якоїсь уявної істини, своєчасним нагадуванням: не будь легковірним, коли дізнаєшся про минуле з уст теперішнього. Остерігайся навіть найчеснішого посередника. Затям: усе те, що кажуть люди, насправді трояке. Оповідач формулює, слухач переформульовує, а перед ними двома затаює правду мертвий герой розповіді. «Хто говорить про Себастьяна Найта?» – повторює цей голос у глибині мого сумління. І справді, хто? Найкращий друг і однокровний брат. Сумирний, відірваний від життя філолог і спантеличений мандрівник у далеких краях. А де ж той третій? Мирно тліє на цвинтарі в Сен-Дам’є. Живе, сміючись, у п’яти томах. Незримий, видивляється з-поза мого плеча на те, що пишу (втім, наважуся ствердити, що він ставив під великий сумнів банальну ідею вічності, тож тепер навряд чи повірить у свій привид).

      Хай там як, а я маю тут трофей, здобутий завдяки дружбі. Долучив до нього кілька розрізнених фактів, зазначених у дуже коротких Себастьянових листах того часу, і випадкові згадки про університетське життя, розкидані на сторінках його книжок. Відтак я повернувся до Лондона, де ще перед тим ґрунтовно обдумав свій наступний хід.