хоч я й не вірив, що Себастьян говорить усерйоз.
Нарешті десь о третій-четвертій дня він одягав халат, причовгував до вітальні й скулювався, чухаючи голову, біля вогню, а я з відразою покидав його. Наступного дня, коли я сидів, працюючи у своєму барлозі, стугонів тупіт на сходах, і до мене в кімнату вривався Себастьян – чистий, свіжий і збуджений, з тільки-но закінченим віршем.
Усе це, на мою думку, правдиво описано. Одна маленька подробиця мене вразила й дуже зворушила. Виявляється, Себастьянова англійська, дарма що вільна й образна, таки була мовою чужоземця. Він вимовляв «r» на початку слова розкотисто та скрипливо й робив смішні помилки. Наприклад, казав «I have seized a cold»[23] або ж «that fellow is sympathetic»[24], маючи на увазі когось милого. Себастьян хибно ставив наголоси в таких словах, як «ínteresting» і «labóratory»[25], неправильно вимовляв імена «Socrates» і «Desdemona». Ніколи не повторяв своїх помилок, коли їх виправляли, але засмучувався вже від того, що не впевнений у деяких словах, і заливався яскравим рум’янцем, коли через випадковий мовний огріх його не зовсім розумів тупуватий слухач. У ті часи мій брат писав набагато краще, ніж говорив, однак у його віршах було щось невловимо не англійське. Жоден із цих творів не дійшов до мене. Правда, його друг припустив, що один чи два…
Поставивши кішку на підлогу, оповідач трохи пошпортав між паперами в шухляді, але не натрапив на щось вартісне.
– Може, в якійсь скрині, в помешканні моєї сестри… – невпевнено проказав він. – За це не ручаюсь… Ось такі дрібнички – улюблениці забуття. Зрештою, я певен, що Себастьян аплодував би цій втраті.
– Між іншим, – зауважив я, – минуле у ваших спогадах видається гнітючо сирим, як-от сьогоднішня погода {ми зустрілися сльотавого лютневого дня}. Невже ніколи не бувало тепло й сонячно? Хіба не згадує сам Себастьян про «рожеві свічники великих каштанів уздовж берега якоїсь мальовничої річечки?»
Еге ж, у Кембриджі майже щороку бували весна і літо (оте загадкове «майже» особливо припало мені до вподоби). Еге ж, Себастьян любив розлягтись у плоскодонці й поплавати на річці Кем. А найбільше йому подобалося їздити в сутінках на велосипеді стежкою, що бігла край лугів. Там він сідав на огорожу, споглядав легкі лососево-рожеві хмари, що набирали барви тьмяної міді у світлому вечірньому небі, й думав. Про що? Про дівчину, яка послуговувалася говіркою кокні й досі заплітала в косички пухнасте волосся? Оту, що він наздогнав колись у лузі, зачепив, поцілував і ніколи вже не побачив? Про обриси якоїсь хмари? Про туманний захід сонця за чорним ялиновим бором десь у Росії (о, скільки б я дав, щоб його навідували такі спомини!)? Про приховане значення травинки і зірки? Про незнану мову тиші? Про страхітливу вагу росинки? Про надривну красу округлого камінця серед незчисленних мільйонів подібних до нього, що гуртом складаються в якийсь сенс? Який сенс? А може, Себастьян ставив одвічне питання «хто ти?» своєму єству, дивовижно невловимому в присмерку, й