про гроші, й Себастьян зауважив у своїй дивовижно безцеремонній манері, що завжди зможе вділити мені їх стільки, скільки я попрошу. Здається, він вжив слово «грошва», хоч у цьому я не певен. Наступного дня він поїхав на південь Франції. Вранці ми трохи прогулялись, і, як зазвичай траплялося, коли ми залишалися наодинці, я бентежився й раз у раз ловив себе на тому, що розпачливо шукаю тему розмови. Він теж мовчав. Перед самим від’їздом Себастьян мовив: «Ось такі справи. Якщо чогось потребуватимеш, напиши на мою лондонську адресу. Сподіваюся, твоя Sore-bones[12] виявиться не гіршою від мого Кембриджу. Між іншим, спробуй вибрати науковий предмет до вподоби й тримайся його, поки не набридне». Його темні очі злегка зблисли. «Щасти тобі, бувай здоров», – сказав він і потис мені руку – мляво й неприродно, за набутою в Англії звичкою. Враз невідь-чого мені стало до болю шкода однокровного брата, запраглося висловити щось справжнє, з крилами й серцем, але жадані птахи опустилися на мою голову та плечі допіру тоді, коли я залишився один і вже не потребував слів.
Розділ 4
Коли я розпочав писати цю книжку, минуло два місяці після смерті Себастьяна. Дуже добре знаю, якими бридкими видалися б йому мої вибуялі сентименти, а проте не втримаюсь і скажу, що моя віковічна прихильність до однокровного брата, яку він завжди так чи інакше придушував та викорінював, нині раптово відродилася, спалахнувши яскравим пломенем почуттів, проти якого всі мої інші справи обернулися в мерехтливі силуети. Під час наших рідкісних зустрічей ми ніколи не говорили про літературу, і тепер, коли можливість хоч якогось зв’язку між нами пропала через дивну звичку людей – умирати, я страшенно шкодую, що ніколи не сказав Себастьяну про те, як захоплююся його книжками. Мало того, тепер я безпорадно розмірковую: та чи знав він, що я їх читаю?
Але що я, власне, знав про Себастьяна? Я міг би заповнити кілька розділів тим дріб’язком, який запам’ятався про його дитинство і юність, – а далі? Обдумуючи цю книжку, я доходив висновку, що доведеться взятися до широкого дослідження, щоб відтворювати його життя фрагмент за фрагментом і зрощувати їх внутрішнім знанням братового характеру. Внутрішнє знання? Так, я його мав і відчував це кожним нервом. І що довше я про це розмірковував, то ясніше бачив ще один інструмент у своїх руках: коли уявлятиму вчинки Себастьяна, про які мені випаде дізнатися вже після його смерті, то достеменно знатиму, що в тому чи іншому випадку я повівся б так само, як він. Колись я дивився, як грали один проти одного два брати, видатні тенісисти. У них були зовсім різні удари; один із братів значно переважав другого, але загальний ритм їхніх рухів, коли вони гасали по всьому корті, був однаковий в обох. Якби вдалося зобразити систему гри кожного з братів, то вийшли б два однакові рисунки.
Ризикну ствердити, що в Себастьяна й мене теж був якийсь спільний ритм; цим можна було б пояснити дивовижне відчуття «таке вже колись діялося», яким я проймаюся, йдучи вигинами братового життя.