померла моя мати тринадцять років тому. Добре пам’ятаю той день, коли батько розповів мені про її смерть і назвав пансіон, у якому це сталося. Звався він „Les Violettes“[4]. Я спитав шофера, чи знає він такий будинок. Не знає. Тоді я розпитав торговця фруктами, і він показав мені дорогу. Нарешті я добрався до рожевої вілли, критої типово прованською округлою червоною черепицею, і побачив букетик фіалок, невміло намальований на воротах. Отже, це був саме той будинок. Перейшовши через сад, я поговорив із господинею. Вона сказала, що зовсім недавно перейняла пансіон від попередніх власників і нічого не знає про його минуле. Я попросив дозволу трохи посидіти в саду. З балкона на мене видивлявся стариган, голий від маківки до принаймні балюстради, і, крім нього, не було нікого поблизу. Я сів на блакитну лавку під великим евкаліптом із наполовину оголеним стовбуром – либонь, звичним у таких дерев. Я старався побачити рожевий будинок, дерево і всю місцину очима моєї матері. Шкода, що я не знаю, де вікно її кімнати. Судячи з назви вілли, цілком певно, що мати споглядала ось цю клумбу пурпурних братків. Поступово я довів себе до такого стану, що на якусь мить рожеве й зелене замерехтіло й поплило, немовби за завісою туману. Моя мама, розмита струнка постать у великому капелюшку, повільно здіймалася сходами, які неначе розчинялись у воді. Опритомнив мене страхітливий гук. Це з паперового пакета на моїх колінах випав апельсин. Піднявши його, я рушив із саду. За кілька місяців у Лондоні я випадково зустрівся з материним двоюрідним братом. Розмова якось повернула так, що я згадав про свої відвідини місця, де вона померла. „Ой, – відповів він, – це ж був інший Рокбрюн. Той, що в департаменті Вар“».
Варто зазначити, що містер Ґудман, процитувавши ось цей уривок, вдоволено коментує: «Себастьян Найт аж так захоплювався бурлескною стороною явищ, аж такою мірою був неспроможний пройнятися їх серйозною суттю, що примудрявся – не будучи з натури черствим і цинічним – кепкувати із сокровенних почуттів, які решта людства справедливо вважає священними». Не дивно, що цей бундючний біограф фальшує на кожному кроці, описуючи головного героя своєї книжки.
З наведених вище причин я не візьмусь описувати отроцтво Себастьяна за допомогою чогось на зразок методичної тяглості. У такий спосіб мені вдалося б це здійснити, будь мій брат літературним персонажем. Якби так, то я міг би сподіватися, що зможу навчати й розважати читача описом плавного розвитку мого героя – від раннього дитинства до юності. Та коли б я спробував таке з Себастьяном, то результатом став би один із «biographies romancées»[5] – найгіршого з усіх досі придуманих літературних жанрів. Тож хай зачиняться двері, залишивши під собою тонку напружену шпарину світла, хай згасне лампа в сусідній кімнаті, де ліг спати Себастьян; хай прекрасний оливковий будинок на невській набережній помалу розчиняється в сіро-блакитній морозній ночі; хай м’яко спадають сніжинки, зависають у місячно-білому сяйві високого