ERROR__SDSQWW5__12QP3488864__352LF__
Барвисті кислотно-ядучі масиви інформації скажено носились перед Олиним взором якусь мить. А тоді раптом згасли, розтанули, лишивши по собі ті самі жовтогарячі прицільні марки, віртуальний горизонт, аморфну цифрову шкалу, двійко діаграм і ще маленький аскетичний напис такого ж кольору:
– Fire, walk with me! – істерично верескнула десантниця і якось зловісно загиготала. – Ну, як ви там, га?
Оля лиш розгублено кавкнула, ковтнувши слину.
– Я жартую-жартую… – Єва засміялась ізнов, уже не так божевільно. – Показники в нормі, все окей.
Але Оля її не слухала – вона лише розгублено озирала картинку з дисплейного забрала… Це було щось дивовижне, нереальне, неземне. Єва (тобто Оля) немовби пливла крізь в’язку мутну воду чи талий лід – простір дрижав і колихався перед лицем, рвався, лип до сенсорів шолома тонкими невагомими клаптями, рвався ще дужче, танув, хвилювався, видувався, зеленів і тьмянів, синів і скнів, тріскався, переливався і сповзав невагомими клаптями на понівечені уламки довкола. Пекельний молочний вогонь залишився позаду і ще жахтів угорі неясно, десь просто над головою, а просто перед Олею розстилалась казкова і дещо моторошна рівнина. Розміри її були неясні, бо вже за кілька кроків від Олі все застилала важка тріпотлива каламуть. Але спереду все ж виднілись якісь тоненькі дуги, зигзаги, решітки – уламки понищених конструкцій, що аж чорніли в каламутному зеленому мареві… І Єва (тобто Оля) летіла на них.
Віртуальний горизонт смикнувся і поплив униз, а одна з прицільних марок видовжилась, розтяглася в пологу дугу – кінчик її коротко мигав, приліпившись до ребра якогось вугільно-чорного куба. Швидкість падіння зменшилась, і Оля полетіла по віртуальній дузі вперед, туди, де мигала марка, ноги її виструнчились, руки розправились, і вона летіла, немовби розрізаючи тілом мутну воду чи плавлячи талий лід…
– Яка тут температура? – спитала ошелешена Оля.
– Близько тисячі кельвінів.
– Скільки??
– Але вона не… – Єва шумно видихнула. – Прикол у тому, що щільність войди сильно неоднорідна. Бачите отой іній?
– Що?…
– Іній.
Олин погляд сам собою сфокусувався на одній із випуклих граней вугільного куба, до якого вона летіла, картинка збільшилась, і вона вгледіла, що поверхню того куба устилають якісь чудернацькі кристалічні нарости – дійсно вельми подібні на іній… лише гігантський і різнобарвний.
– Це осад енергену, – пояснила сержант. – І краще б нам до нього не торкатись, бо він і правда пекельно гарячий…
Оля