і не загавкав на суднового кока – очевидно, дрімав десь у закутку. Португалець трохи постояв, уважно вдивляючись в обрій. Чи то Неґоро нічого не тямив у морській справі, чи геть не розумів, що й довгі високі хвилі, і швидкість руху хмар, і вітер, що дедалі дужчає, провіщають бурю, яка вже лютує десь поблизу і от-от наздожене корабель. Проте обличчя португальця й далі було незворушним і не виказувало ані найменшого занепокоєння. А його губи скривилися в якійсь зловтішній посмішці. Потім кок спокійно пішов до камбузу…
Одна обставина залишалася незмінно сприятливою для «Пілігрима» – судно йшло під ходовим вітром. Навіть якби він перетворився на бурю, зрештою, шхуна тільки швидше досягла б американського узбережжя. Корпус корабель мав надійний і міцний; Діка Сенда турбувала єдина думка: як уникнути помилок надалі, коли доведеться причалювати до незнайомого берега? Непокоїли його й грози, що зривалися несподівано, переходили у зливи, – тоді навколо «Пілігрима» майже увесь час клубочився густий туман. Іноді вахтовий годинами нічого не бачив перед собою, і судно доводилося вести навмання.
«Пілігрим» непогано тримався на хвилях, та все ж його добряче хилитало. На щастя, місіс Велдон не брала морська хвороба, зате її маленького сина вона жорстоко мучила, і жінка не полишала хлопчика. Кузен Бенедикт переносив усі випробування зі стійкістю комах, у товаристві яких він проводив більшу частину часу, вивчаючи свою колекцію, начебто був не у відкритому океані, а у себе в кабінеті. Що ж до негрів-матросів, то всі вони й далі старанно виконували суднові роботи, слухаючись наказів юного капітана.
Дев’ятого березня, через двадцять сім днів після загибелі капітана Галла, Дік стояв на бакові. Том уже вкотре опускав лаг за борт. Старий перевірив, чи міцно прилад прив’язаний до ліня, і закинув його у хвилі.
– О господи, капітане! – несподівано вигукнув він.
– Що сталося, Томе?
– Лінь лопнув! – Том розгублено дивився на оцупок у своїх руках.
Це видавалося дуже дивним. «Невже новий лінь міг перетертися через те, що ним часто користувалися?» – сумнівався Дік Сенд. Проте це сталося, і лаг затонув. Відтепер Дік більше не мав змоги визначати швидкість судна. У юного капітана з усіх приладів залишився тільки компас. Якби ж він знав, що покази компаса неправильні!
Через три дні барометр упав іще нижче; погода швидко псувалася, насувався потужний ураган. Швидкість вітру досягла шістдесяти миль на годину і далі зростала. Налетів шквал, який зірвав уже зарифлений марсель, одне із залишених на судні вітрил, яке Дік не встиг прибрати, і поніс його клапті в океан.
Дік Сенд думав тільки про одне: ось-ось мав з’явитися берег, і тоді погано кероване судно на шаленій швидкості налетить на прибережні рифи або скелі й неминуче розіб’ється. Він побіг на бак – жодних ознак землі попереду не було, хоч як пильно юнак вдивлявся в імлисту далечінь.
Злісна посмішка промайнула на смуглявому обличчі Неґоро, який знову