де тепер перебував «Пілігрим», були осторонь від звичайних шляхів невільничих суден, Галл був майже певен, що ці ледь живі чорношкірі належали до партії рабів, яку «Вальдек» віз для продажу до однієї з іспанських колоній на тихоокеанському узбережжі Південної Америки.
На «Пілігримі» врятованих оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Велдон, якій допомагали няня Нен і Дік Сенд, одразу ж напоїла їх прохолодною водою – невеличкими порціями, з ложки, немов малих дітей. І невдовзі питво, якого вони так довго не мали, трохи рому та кілька ковтків міцного бульйону повернули бідолахам сили. Не минуло й години, як один з них, старий років шістдесяти, що чудово говорив англійською, вже міг до ладу розповісти, що з ними трапилося.
– Що стало з вашим кораблем? – найперше, що спитав у старого капітан Галл.
– Днів десять тому, вночі, коли всі спали, на нас наскочило якесь судно, – відповів той.
– А куди поділася команда «Вальдека»?
– Не знаю. Коли ми оговталися й піднялися на палубу, там нікого не було, сер.
– І той корабель, що зіткнувся з вашим, навіть не затримався, щоб підібрати потерпілих?
– Ні.
– Можливо, він дістав пошкодження і затонув?
– Ні, сер, – похитав головою старий, – ми встигли помітити, як те судно втікало.
– А екіпаж «Вальдека» міг перебратися на нього?
– Сподіваюся, що так і сталося, сер…
Капітан насупив брови. Що ж, таке траплялося не раз. Його пам’ять зберігала чимало подій на морі, коли пожадливість і жорстокість брали гору над людяністю. Далі він поцікавився:
– Звідки йшов «Вальдек»?
– Із Мельбурна.
– Отже, ви не раби?!
– О ні, сер! – очі старого негра зблиснули, він навіть спробував випростати плечі.– Ми – вільні громадяни Америки зі штату Пенсильванія!
З подальшої розмови з’ясувалося, що молодші супутники старого вже народилися вільними людьми, а сам він, бувши замолоду невільником, здобув свободу, щойно у Сполучених Штатах було скасовано рабство. Пізніше всі п’ятеро найнялися на роботу на плантації неподалік Мельбурна в Південній Австралії. Пропрацювавши там три роки і призбиравши грошей, вони вирішили повернутися додому, в Америку. П’ятого січня «Вальдек» вийшов з порту Мельбурна, а через сімнадцять діб у відкритому океані зіткнулися два кораблі.
– Ми спали собі, сер, – оповідав далі старий, – аж раптом нас розбудив страшенний гуркіт. Коли ми повибігали на палубу, щогли вже попадали за борт, а «Вальдек» лежав на боці, але, на щастя, не затонув одразу. Ось так ми й опинилися на напівзатопленому судні за тисячі миль від найближчої землі…
Цього найстаршого негра звали Том. Він був тямущим, мав енергійну вдачу і за своє довге трудове життя набув великого досвіду. На роботу до Австралії він вирушив разом зі своїм сином Батом. Інші чорношкірі – Остін, Актеон і Геркулес – працювали на плантації пліч-о-пліч з батьком і сином і так само разом вирішили вертатися додому. Всі четверо Томових супутників були високі