які ще й втратили всі свої кошти та документи, повернутися на батьківщину. Отже, «Пілігрим», розвантажившись у чилійському порту Вальпараїсо, рушить далі на північ уздовж американського берега до Каліфорнії. Там – як великодушно пообіцяла новим пасажирам місіс Велдон – вони матимуть гостинний прийом у домі її чоловіка Джеймса Велдона. А вже він неодмінно потурбується про те, щоб усі п’ятеро змогли повернутися до своєї рідної Пенсильванії.
Надвечір другого лютого напівзатоплений корпус «Вальдека» зник за кормою «Пілігрима».
Усе ще віяв східний вітер, але він відчуттно слабшав і невдовзі остаточно вщух – шхуна потрапила в смугу глибокого штилю. Місіс Велдон, її син, няня, кузен Бенедикт і нові пасажири не нарікали й терпляче поділяли разом з командою всі незручності тривалого плавання на непристосованому судні. Капітан Галл, вирішивши, що кубрик затісний (там уже розташувалися п’ятеро матросів), улаштував Тома з його супутниками на бакові. А втім, ці загартовані, мужні чоловіки, призвичаєні тяжко працювати у складних умовах, були невибагливі. До того ж ледве вони трохи оклигали і зміцніли, як одразу ж почали залюбки допомагати матросам і бралися до будь-якої роботи, не бажаючи сидіти без діла.
Маленький Джек тепер мав аж трьох друзів: Діка Сенда, темношкірого велетня Геркулеса і пса Дінго, що скоро став улюбленцем усього екіпажу. Хлопчик радісно верещав, коли Геркулес, справжнісінький гігант заввишки шість із гаком футів, підкидав його високо в повітря або носив по палубі, поставивши на долоню витягнутої руки.
– А тобі не важко?
– Та ви ж мов та пір’їнка, містере Джек! – білозубо всміхався Геркулес.
– Тоді підніми мене високо-високо!
Джек зумів прихилити до себе і Дінго. На борту «Пілігрима» поведінка пса разюче змінилася: він став більш доброзичливим до людей і тепер охоче грався з хлопчиком. І тільки Неґоро намагався уникати собаки, що бозна-чому відразу зненавидів кока. Проте любов до собаки не позначилася на прихильності Джека до давнього друга – Діка Сенда. Юнак, як і раніше, проводив зі своїм маленьким приятелем усі вільні від вахти години.
Якось місіс Велдон завела з капітаном розмову про Діка Сенда.
– Запевняю вас, – палко вигукнув Галл, – цей юнак стане чудовим моряком, справжньою гордістю американського флоту. Дік має вроджений хист мореплавця, швидко вчиться морської справи, до того ж наполегливий і працелюбний.
– Можу додати, – сказала місіс Велдон, – що він чесний і добрий юнак, а душа його не злобива, хоча йому довелося зазнати чимало лихого на своєму віку. Обов’язок, відповідальність і мужність для нього – насамперед. Коли ми повернемося до Сан-Франциско, мій чоловік оддасть Діка до морського училища, щоб він зміг стати справжнім капітаном…
У цю мить на палубі з’явився кузен Бенедикт. Ні на кого не зважаючи, він пройшов повз, а потім сів навпочіпки і заходився