отинькованими стінами і доріжкою із каменю, що його видобувають у Бокет-каньйоні. Надвечірнє сонце палахтіло міддю і багрянцем, вилискуючи на гранованих шкельцях вузьких вітражів, що прикрашали обабіч парадні двері, від чого створювалося враження, що це палахтять велетенські рубіни.
Коли Вінс Наско подзвонив, двері відчинила Елізабет. Їй було під п’ятдесят, цій доглянутій і привабливій блакитноокій жінці з густим світло-сивим волоссям. Вінс назвався Джоном Паркером, повідомив, що він із ФБР і хоче поговорити з нею та її чоловіком відносно однієї справи, яка зараз розслідується.
– Справа? – запитала жінка. – Яка саме?
– Вона стосується одного дослідного проекту, який фінансувався урядом. Ви брали в ньому участь, – сказав Вінс, оскільки йому наказали розпочати розмову саме таким чином.
Елізабет уважно вивчила його службову посвідку зі світлиною та загальними даними.
Вінса це не лякало: фальшиві документи готували його ж замовники. Він отримав їх десять місяців тому, і вони допомогли йому під час роботи у Сан-Франциско і виручили ще у трьох інших справах.
Хоча Вінс розумів, що жінка не матиме претензій до його посвідки, проте не був упевнений, що сам пройде перевірку. Він був одягнений у темно-синій костюм, білу сорочку, блакитну краватку і в начищених чорних черевиках – типовий агент. Його габарити та байдуже обличчя також допомагали грати роль. Але вбивство доктора Дейвіса Везербі і два наступних убивства неймовірно схвилювали його і наповнили божевільними радощами, які ледь вдавалося приховати. Вінса розпирав сміх, і йому було все важче його стримувати. Ще коли він сидів у темно-коричневому «форді»-седані, який викрав сорок хвилин тому саме для цього завдання, його кілька разів пересмикнуло, але не через нерви, а від задоволення, яке мало майже сексуальний характер. Йому довелося припаркуватися біля узбіччя і посидіти десять хвилин, глибоко дихаючи, поки не заспокоївся.
Тепер Елізабет відвела погляд від підробленої посвідки, зустрілася очима з Вінсом і спохмурніла.
Вінс ризикнув посміхнутися, хоч існувала небезпека того, що він зірветься на неконтрольований сміх і це викриє його. У нього була хлопчача посмішка, яка обеззброювала всіх через контраст із його габаритами.
За мить доктор Ярбек також посміхнулася. Задоволена, вона повернула йому посвідку й запросила в дім.
– Мені також потрібно поговорити з вашим чоловіком, – нагадав Вінс, коли вона зачинила за собою парадні двері.
– Він у вітальні, пане Паркер. Сюди, будь ласка.
Вітальня була великою та просторою, з кремовими стінами і килимом, блідо-зеленими ліжками, великими вікнами з листового скла, наполовину закритими зеленими завісами. Звідти відкривався акуратний краєвид з будиночками на пагорбах нижче.
Джонатан Ярбек запихав тріски поміж полін у цегляному каміні, щоб розпалити вогонь. Він підвівся, обтрушуючи руки. Дружина відрекомендувала Вінса.
– …Джон Паркер з ФБР.
– ФБР? – запитав Ярбек, здивовано зводячи брови.
– Пане