вона вивела його з бузкового лабіринту.
Я продовжила розставляти книги містера Ремарка, розмірковуючи про те, що через таку людину дійсно можна втратити голову!
Згодом ми з Ремарком стали близькими друзями. Мені завжди здавалося, що він схожий на добродушну лисицю, як на ілюстраціях до байок Лафонтена; навіть кінчики його вух були злегка загостреними. Йому була властива природжена театральність: він, немов актор з героїчної п’єси, завжди начебто стояв за кулісами, чекаючи на свій вихід, а в перервах писав книжки, у яких геть усі чоловічі характери відображали різні грані його багатої натури. У житті ці якості ніколи не сходились разом і не створювали єдиний довершений характер. Це відбувалося не через те, що було непідвладно Ремарку, а тому, що він вважав себе негідним такої виняткової довершеності.
Мама багато разів розповідала про свою першу зустріч із цим чарівним, але схильним до депресій чоловіком. За її версією, це виглядало так.
Вони із фон Штернбергом обідали в «Лідо» у Венеції, коли до них підійшов якийсь чоловік.
– Гер фон Штернберг? Мадам?
Мама терпіти не могла, коли до неї просто так підходили незнайомці, але цей глибокий голос та його мелодійні інтонації її заінтригували. Вона подивилася на його тонко викарбуване обличчя, на чутливі губи. Гострий погляд незнайомця пом’якшав, коли він уклонився їй:
– Дозвольте відрекомендуватися: я – Еріх Марія Ремарк.
Мама простягла руку, і він шанобливо поцілував її. Фон Штернберг зробив жест офіціантові, що б той приніс ще один стілець, та звернувся до Ремарка:
– Приєднаєтесь до нас?
– Дякую. Ви не проти, мадам?
Мама, зачарована його вишуканими манерами, ледь помітно посміхнулася та нахилила голову на знак згоди.
– Ви надто молодо виглядаєте як на автора однієї з найвеличніших книг нашого часу,– промовила вона, не зводячи з нього очей.
– Здається, я написав її лише заради того, щоб почути, як ви промовляєте ці слова своїм чарівним голосом! – Він клацнув золотою запальничкою, даючи їй запалити. Вона охопила долонями його бронзові зап’ястки, вдихнула дим і кінчиком язика прибрала з нижньої губи крихту тютюну. Фон Штернберг тихо пішов: неперевершений майстер негайно ж упізнав крупний план зі сцени, де йдеться про велике кохання.
– Ми із Ремарком розмовляли аж до світанку! – вела вона далі.– Це була чудова ніч! Потім він пильно подивився на мене і сказав: «Мушу повідомити вам одразу: я імпотент!» Я підвела на нього очі та з превеликим полегшенням видихнула: «О, як чудово!» Ти ж знаєш, як я ненавиджу займатися «цим». Тому я й зраділа! Це означало, що ми можемо просто розмовляти, спати разом, любити одне одного – і все буде затишно та спокійно!
Я часто намагалася уявити реакцію Ремарка на її радість після цього ніякового зізнання. Дуже шкода, що я не мала змоги бачити вираз його обличчя, коли він почув її слова.
Вони мали дивний вигляд: одягнені цілком у чорне – у біло-золотавому