за її відсутності,– і там невдаха-актор із відчутним німецьким акцентом навчав мене «мистецтву промовляння Шекспіра».
Поки він пихато промовляв монолог Джульєтти та доводив мене до зубовного скреготу, мавпуючи інтонації Вебера і Філдза, моя мати почала готуватися до другого фільму із Пастернаком. Вона запросила свою улюблену дизайнерку Ірен, і вони вдвох, почуваючи себе дуже винахідливими, розважалися на повну. Білий смокінг з «Білявої Венери» було перероблено на парадний офіцерський кітель; смугастий пеньюар, оздоблений білим пір’ям із «Розпусної імператриці» – на ще вульгарніший, але досить ефектний витвір.
Та сама команда, що написала для неї «Подивимось, що мають хлопці в секретному місці» для «Дестрі», не спромоглася створити для «Семи грішників» хіт такого ж рівня, але пісня «Мій хлопець служить у флоті» стала не менш популярною. Матері дуже кортіло, щоб її проспівав Ноел Ковард, але той навідріз відмовився: бо не він був її автором, а найголовніше – тому, що цей гомосексуаліст ще не втратив смаку!
Мама насолоджувалася власною воскреслою славою, досі закохана в одного «ковбоя», вона вже закидала оком на іншого, блазнювала на майданчику і поводилася, як справжня американка: зверталася до членів групи «любий», стійко жувала клейкі пончики, пила каву з електричних кавоварок у студійній їдальні – без жодного саркастичного зауваження; заприятелювала із Бродеріком Кроуфордом[49], обворожила чарівну Анну Лі[50], несамовито фліртувала з новим провідним актором: приносила йому яловичий бульйон, намагалася підкорити його подарунками – і нічого не отримала навзаєм!ломшливий вигляд!
Упродовж трьох років Джон Вейн та Дітріх знялись разом у трьох картинах, і щоразу на майданчику з’являлися термоси з яловичим бульйоном, потім – золоті годинники та шовкові халати; і щоразу Дітріх опинялася не при ділі. Вейн став для неї настільки болісною колючкою в печінці, що вона почала фабрикувати про нього різні історії та розповідала їх геть усім так часто, що вони увійшли до дітріхівського міфу, і їх сприймали на віру, наче євангельські істини.
Ось одна з цих історій: якось вона запримітила тоді ще нікому не відомого Джона Вейна в студійній їдальні, а потім ледве вмовила «Юніверсал» узяти його в «Сім грішників». Із часом вона прикрасила цю вигадку тим, що нібито у перші ж дні зйомок Вейн виявився таким «бездарним аматором», що вона мусила подзвонити своєму агенту Чарлзу Фельдману із проханням знайти викладача акторської майстерності для «нездари партнера». Той факт, що Вейн блискуче зіграв у геніальному фільмі Джона Форда «Диліжанс», що вийшов на екрани 1939 року, тобто за рік до «Семи грішників», здавалося, раптом зникав з людської пам’яті, варто було Дітріх розповісти власну версію подій. Певно, за якихось обставин і якимось чином Джон Вейн не на жарт розлютив Дітріх, якщо вже вона почала так каламутити воду.
Багато років по тому, у Лондоні, ми з Вейном опинилися на обіді у вузькому колі спільних друзів, і я скористалася можливістю запитати