зникав, покладаючи викладацькі обов’язки на свою дружину Гелен Тіміг – чудову актрису, яка переважно не мала роботи в кіно. Лише час від часу «Ворнер Бразерз» запрошували її зіграти домовласницю-нацистку або інформаторку гестапо. Саме вона стала моєю опорою, вона вчила мене акторській справі віддано, терпляче і з видатною майстерністю.
Відтепер Дітріх із повним правом могла всюди оголошувати:
– Моя донька – студентка Академії Макса Рейнгардта, як і я за часів моєї юності!
І це на всіх справляло враження та всіх «радувало».
Доблесна армада невеличких суденець відважно вирушила в нічне море, прийняла на борт триста тисяч людей, яким уже не було куди далі бігти, і доставила їх додому, до Англії[54]. Дюнкерк став першим символом того, на що здатен цей «крихітний острівець» та його безстрашні мешканці. Припавши до радіоприймачів, решта вільного світу слухала про цей подвиг та аплодувала їхній мужності.
Вінстон Черчилль обійняв пост прем’єр-міністра, Рузвельт балотувався на безпрецедентний для США третій термін, Франція капітулювала, Герман Герінг заприсягнувся поставити Англію на коліна, і розпочалася «Битва за Британію». Багато хто з британської спільноти покинув Голлівуд, щоб поруч зі співвітчизниками в міру сил битися за свою країну.
Коли я увійшла до бунгало зі свіжою поштою, мама широкими кроками вимірювала кімнату, палила та сперечалася з Ремарком.
– Серденько, я щойно повернулася з вокзалу – проводжала Ноела. Це так зворушливо! Він дуже пишався, що їде на війну, битися за свою улюблену Англію. Ми там стояли удвох, немов двоє старих солдатів, не знаючи, як попрощатися. Він ледве не запізнився на потяг: мусив бігти за ним, коли вже дали гудок. Я стояла і махала рукою, доки потяг не зник, і плакала…
З її розповіді я виразно уявила собі двох виснажених товаришів по зброї, що безстрашно й відчайдушно прокладають собі шлях до останнього потягу.
Ремарк тільки посміхався.
– Знаєш, тьотю Лені, це дійсно зворушлива сцена – проводжати близького друга на війну, але було б ефектніше, якби ти проводжала його на борт військового корабля десь у Канаді. Прощання в Пасадені… тут чогось бракує!
– Це тобі «чогось бракує»! – скинулася вона.– Я співчуваю патріотові, який виконує свій обов’язок: вдягає форму солдата своєї країни та вирушає назустріч ворогові… як справжній чоловік! Адже для Ноела і це велике досягнення!
– Що тут скажеш? Припустимо, штиковий бій на нічийній землі мене також примусив би співчувати, але сьогодні дія відбувалася в Пасадені: поруч – лімузин із шофером, герой – у смугастому костюмі з червоною гвоздикою в петельці, а за спиною у нього – двійко хлопчиків на підтанцьовці, зі сльозами на очах; сам він, озброєний валізкою з крокодилової шкіри, у повній безпеці зайде до власного купе в «Супер-Чіф»[55] і надалі не зробить жодного пострілу. До того ж ніякого туману там не було.
– Я нічого не казала про туман!
– Ти