відношення до дорослих стосунків. На мою думку, з числа маминих коханців Габен був найшляхетнішим, до того ж його джентльменські якості були природжені, а не надбані вихованням.
«Мисливець», який чекав на нього, тим часом ретельно підготував усе для захоплення жертви. Все, що залишилося зробити Габену,– кинутися до розпростертих до нього люблячих обіймів… і миттю програти двобій.
Моя мати залишила за собою бунгало, але, щоб уникнути допитливих поглядів готельної обслуги та постояльців, винайняла будиночок серед пагорбів Брентвуда та постаралася декорувати його так, щоб кожна річ нагадувала про Францію. Потім вона зателефонувала Габену до готелю і промовила бездоганною французькою:
– Jean, c’est Marlene![62]
Так розпочався один з найпрекрасніших романів 1940-х років.
Їхні стосунки виявилися одними з найміцніших, найпристрасніших та найболісніших для них обох, причому, звісно ж, Габен страждав набагато глибше.
Але зневіри були ще далеко, а зараз він потрапив до обіймів моєї матері, немов корабель, що збився зі шляху і раптом знайшов точну дорогу додому. Вона відверто насолоджувалася його залежністю від неї. Щоб полегшити його ностальгію за рідною країною та почуття провини через те, що він покинув її саме тоді, коли вона, можливо, потребувала його допомоги, Дітріх створила для нього в сонячній Каліфорнії його особисту Францію. Вона вдягала смугасті костюми з джерсі, пов’язувала на шию яскраву хустку, навіть почала носити берети набакир. Шевальє б нею дуже пишався зараз, якщо б не був страшенно зайнятий: у цей час у Парижі він розважав фашистських окупантів.
«Французький кокон», що його створила мама навколо Габена, заважав йому розвиватися. Він мусив заробляти на життя в Америці, працювати із американськими акторами та в американських знімальних групах; і те, що він не робив нічого, щоб стати серед них своїм, аж ніяк не допомагало в роботі. Завдяки впливу Дітріх, Жан Габен, людина з народу, перетворився на відчуженого іноземця. І це яскраво відбилося на його акторських роботах і не сприяло підвищенню популярності.
За день до річниці початку війни 1812 року із Наполеоном Гітлер вторгся у Росію.
Мама знімалася на «Ворнер Бразерз» у «Чоловічій силі» зі своїм давнім другом Джорджем Рафтом та Едвардом Г. Робінсоном, якого одразу ж зненавиділа.
– Маленька потворка, ну яка з нього зірка? – казала вона.
Дітріх добре зіграла свою роль, її «образ» у плащі та береті став одним з найкращих, але картина в цілому їй не подобалася – головним чином тому, що вона мусила зніматися «заради грошей», а ще – робота відривала її від «кохання всього її життя».
Робота у «Чоловічій силі» йшла легко, було багато днів, коли Дітріх навіть не викликали на майданчик, і вона мала скільки завгодно часу, щоб удатися до піклування про «свого чоловіка». Коли він увечері повертався з роботи, вона зустрічала його у дверях оселі у білому фартушку, огорнута пікантним ароматом касулє[63], яке парувало в кухні. У неділю вона готувала лангустів