1912 РОЦІ, НА ВЕЛИКДЕНЬ, тант Валлі принесла Лені таємний подарунок – маленький червоний щоденничок ручної роботи із золотим тисненням, привезений з Марокко. Ця річ одразу ж підкорила дівчинку своєю елегантністю.
– Тут ти можеш робити записи про свої почуття,– прошепотіла тітка їй на вухо.– Ти вже достатньо доросла, щоб їх мати. Пам’ятай: це завжди добре – мати таємного друга, якому можеш довіритися.
Упродовж наступних років Лені виливатиме своє серце у численних записничках багатьох кольорів, але саме цей, перший, що отримав від неї прізвисько «Червоник», залишатиметься її улюбленим. Часом вона писала грубуватим берлінським сленгом, унікальним за своєю сардонічністю та легковажністю з домішками вуличного шику, що так відрізнявся від аристократичної «високої німецької», якою розмовляли вдома, і якби хтось з домашніх прочитав ті записи, у них негайно виникло б питання: де вона встигла підхопити цю вульгарну вуличну мову? Однак треба сказати, що різкий тон цього сленгу був не в змозі позбавити те, про що вона писала, присмаку романтики, який супроводжував геть усе її життя. Можна навіть твердо сказати, що саме тепер, коли їй виповнилося десять із половиною років, народилася її найголовніша звичка.
Коли у квітні того ж року загинув «Титанік», це не викликало у Лені надто сильних емоцій, тож не виникло у неї і потреби занотувати щось відносно цієї жахливої трагедії. Але за два місяці по тому, під час літнього відпочинку, у її житті трапилося дещо таке, що змусило її довірити свої почуття мовчазному другу, оправленому в червоний сап’ян:
8 червня 1912 року
Любий мій Червонику! Учора був такий чудовий день! Ми ходили на екскурсію до Саатвінкену із Х. Шульцом. Я сиділа у нього на колінах. Любий щоденнику, ти просто не можеш уявити, як це було приємно.
Тисячі поцілунків — твоя Лені.
Одним з найулюбленіших місць, де взимку збиралася молодь, була величезна берлінська ковзанка. Вона славилася незвичайними гірляндами вогників, що мерехтіли, та духовим оркестром, який грав вальси Штрауса та інші сентиментальні мелодії – про кохання, втрату, бажання та страждання. Тобто улюблену музику Лені.
26 лютого 1913 року
На ковзанці було пречудово. Я впала, і негайно ж ціла зграя хлопців кинулася допомогти мені підвестися. Тепер до побачення, мій милий Червонику. Мої поцілуночки тобі.
17 січня 1914 року
На ковзанці увесь час грають пісню «Усі чоловіки — шахраї». Це, на мою думку, чиста правда, якщо не брати до уваги Лоша, фаті[6] та дядечка Віллі, та ще, мабуть, декого із ініціалами С. Ф. Не хочу писати тут його ім’я. Хтось може прочитати й уторопати. Треба закінчувати. Час іти на урок скрипки. Aдьйо, Червонику.
19 січня1914 року
Сьогодні на ковзанці було дійсно добре. Лізель просто запитала, чи я знову писала всю ту дурню про хлопців. Та що вона каже! Хіба ж це дурня, мій дорогенький