кривава пляма.
Не без остраху він розірвав печатку, яку напередодні поклав тут його учитель. Він намазав медом ікону і вкрив її запашним кадилом.
– Я прийшов оглядати щит сонця і його окружний біг, бо я – чистий.
Сатмі обняв ікону, щоб оживити божество, наповнити його власним життям. Але життєдайне джерело правди було затроене брехнею. Напруживши всі свої сили, Сатмі охопив статую, але відчув, що його тіло не може досягти різьби. Щось, наче невидна тканина нависло між ним і божеством, від якого він сподівався помочі. Божеське обличчя заніміло таємничо і погляд очей, що блищали емалею, був непроглядний.
Сатмі вийшов зі «Святая святих». Йому видавалось, що інші священики відчитують на його чолі слова ганьби, які палять його. А втім – вони поринувши у молитві, тільки виконували свій обов’язок. Сатмі вернувся на своє попереднє місце. Він старався не дивитися на статую так само, як в останніх днях оминав погляду вчителя і тільки поквапно читав дальші глави молитви.
Бог не давав ніяких відповідей на запити Сатмія, звернені в остраху і з тремтінням. Він мовчав байдужий, підтримуючи своє останнє рішення, що Нефрета мусить вийти за варвара. Але божество помилилося. Вперше від створення світу воно зробило помилку, і він – Сатмі виведе бога на справедливу дорогу, щоб володар світу не видавався людям несправедливим. Він – Сатмі проголосить правдиву божу волю – не ту, яку почули старі вуха напівмертвого Іненія.
Коли Сатмі знову запечатав «Святая святих» і закінчив богослужбу раніше, ніж звичайно, він проголосив:
– Воля божества, щоб царівна – улюблениця божа, стала дружиною першого пророка!
Ряди загуділи від збентеження. Сатмі побачив у юрбі багато придворних. Вони мали на собі роздерту одежу на знак, як дуже любив фараон Іненія. Серед народу кидався теж писар з конячими зубами, б’ючи себе по оголеній голові п’ястуками, і заревів, як дик, порушивши святошну тишу. Юрба пішла за ним і вся святиня загомоніла жалібним голосінням.
Тутмос присунувся до Сатмія. Він погладив його ноги і повторив імення Нефрети. Сатмі нахилився до нього.
– Скажи мені, що таке сталося?
– Нефрета, божеська Нефрета не живе. Ми знайшли її бездушну в її хоромах. Її запашний віддих…
Сатмі відштовхнув ногою збабіле обличчя і хутко подався до виходу.
У палаті панувала метушня і жалоба. Жінки, розриваючи свої сукні, ходили майже голі. Вони бігали з кімнати в кімнату, плачучи і ридаючи на всю палату. «Нефрета! Нефрета! Нефрета!» – йшов відгомін, як гасло, як заклин.
Хто не знав тих хоромів, блукав серед них, як у лябіринті. Сатмі прямував до того місця, звідки йшло найсильніше ридання.
Він уже перед кімнатою, вже входить.
На білій постелі – тіло Нефрети. Непорушне, мале, безборонне тіло.
При появі Сатмія затихли зойки. Ще хтось захлипав, хтось глибоко зідхнув і тиша. До кімнати ввійшов фараон і поруч нього вся у сльозах королева, сестра покійної. З молодечого