бути.
– Її забирають забальзамувати.
Знову той самий знак.
– Ніж того розрізувача не сміє торкнутись її тіла.
Очі Суаамона забігали неспокійно.
Сатмі нагадав давнє повір’я (а може, це і правда), що ворожбити знають спосіб, як охоронити бездушне тіло від розкладу. Вони, мабуть, уміють теж своїми штуками запобігти, щоб труп не розложився. Тоді тіло такого мерця зберігає всю свіжість живої людини, більшу, як мумія. Воно виглядає так, мовби воно жило.
Неспокій, з яким Суаамон слухав цих слів, був доказом, що це правда.
– Нефрета мусить залишитись така, як тепер. Нікому не вільно виймати її нутрощів, її мізку, її серця.
Суаамон іще більше захвилювався.
– Це неможливе. Я не можу цього зробити… Царівна не через те вмерла.
– Отже ж ти знав про її смерть?
Сатмі помітив задоволений вигляд Суаамонового обличчя – такий суперечний із загальною жалобою. Він пригадав часті відвідини ворожбита в Іненія і в ньому прокинулось підозріння.
– Ти знав про все! Ти навіть сам цього хотів! Говори! Я вб’ю тебе! – кричав Сатмі, сіпаючи ворожбита.
Суаамон схвилювався, але знав свою силу:
– Я допоміг убити Нефрету.
Суаамон ледве теліпався під ногами Сатмія, що душив його і термосив ним. Він готов був розірвати його на кусні і розтрощити його череп. Одначе не зробив цього. Суаамон важко віддихав і хотів утікати. Сатмі загородив йому дорогу:
– Ти зробиш, Суаамоне, те, що я тобі скажу. Або тіло царівни буде непорушно свіже без бальзамування, або…
Суаамон, мовби хотів звільнитися з рук Сатмія, відповів:
– Ідемо.
Поява ворожбита в палаті наробила метушні: всі його боялись і ніхто не сподівався від нього нічого доброго.
Він оглянув Нефрету і наказав повести себе до тої кімнати, де настигла її смерть. Сатмі йшов за ним. У малій кімнаті було небагато предметів, але кожний із них віддихав індивідуальністю Нефрети. Сатмі знав від неї і від Тутмоса, що вона замовляла навіть найменшу дурничку за власними вказівками у мистців, які виконували все до найменших подробиць після нарад із нею. Нахил до мистецтва вона дістала у спадщині по своєму батькові – єретичному королеві, мистцеві і поетові Ехнатоні.
Суаамон оглянув нервово кімнати. Він нахилився, мовби шукав чогось, натирав рукою долівку і стискав пальці. Коли він устав – пробував щось сховати у фалдах одягу.
Сатмі, що стежив за ворожбитом, ухопив його за руку і видер з неї якусь річ. Це був талісман із зеленої маси – символ життя. У талісмані, надломанім з одного боку, було вирізане імення Нефрети.
Суаамон придивлявся спокійно, немов з тріюмфальною міною – ото незбитий доказ, що мій експеримент удався!
Сатмі повірив тепер у правду повір’я, що завдяки таємничим силам можна тіло зробити незалежним від розкладу смерти. Хто сумнівався у цьому, той не мав віри. А він вірив тепер твердо, що гарячою молитвою можна в божества виблагати, щоб воно оживило покійника. Він повірив, що тут треба буде тільки особливої жертви, і труп Нефрети