обмився звичайною і червоною водою, очистивши себе південним кадилом і північним алуном, віддає Нефреті назад її тінь, що втікла від неї у кількох хвилинах перед смертю, і вертає її м’язам давню ворушкість. Залізним інструментом він відкриває таємничим способом наново її уста. Тепер нема вже перешкоди, щоб вона могла втішатися дарами того життя, повного тіней, до якого її найближчі підготовили її у побожній любові.
Нефрету положили в домовину, що нагадувала форму людського тіла. Золота маска тільки блідо натякала на красу обличчя царівни. Домовину закривала золота бляха з орнаментами і нарізами. Всі приявні мусили тепер відійти. Останній вийшов Сатмі. Його ноги тяжіли йому як оливо, його груди були порожні, бо його серце залишилося у труні Нефрети. У руках залишились йому квіти, зірвані з вінка, що прикрашував мумію. Із гробниці доходили ще тільки голоси робітників, які мали замкнути вхід до неї.
Статуя Нефрети була розмальована. Царівна стояла в білій сукні з лотосом у руці. Сатмі схилився перед нею низько-низенько, мало що не впав. Він положив під нею квіти і скоро відійшов. Робітники відсунули підпори і тяжкий злом скелі впав – загородивши вхід. Пересували поспішно нагробну плиту, щоб не спізнились на тризну.
Тяжко було для Сатмія сидіти за тризною – слухати пісень і дивитись на танці. Як рана пекли його вигуки:
«Тільки одну мить триває наше життя, тому наповняйте щастям свої дні! Наповняйте їх щастям, бо як зійдете до гробу – будете лежати день за днем і на віки вічні в домовині!»
Водночас, щоб цьому покликові занадто визивно-нахабному в обличчі смерти надати святошної поваги, обрядовий арфист ударив у струни великої барвистої арфи і почав співати носовим, безпристрасним голосом:
«Величний наказ великого Озіріса, чудесна від початку віків воля призначення: коли людські тіла розпадаються і нас покидають, нехай інші з рівною силою займають їх місця. Боги й фараони, що були перед нами – спочивають тепер у своїх пірамідах, ми поклали замість них їх подоби та мумії, але із власних палат вони пощезали… Не йди ж і ти за одчаєм, а йди за твойого серця тугою і як довго живеш на землі – будь щасливий… – утікай від журби, коли і для тебе не зійде день, а з ним Озіріс – бог, що його серце вже не б’ється, глухий на молитви благальників. Ніякі скарги світу не можуть вернути людям у гробі їх щастя. Проведи ж свої дні щасливо, не гайся бути веселим! Нема людини, що могла б узяти на той світ своє добро зі собою, нема смертника, що вернувся хоч раз із царства тіней!»
«Я не маю іншого бажання, не знаю іншого щастя крім одного: завернути Нефрету для спільного життя зі мною…»
З цією думкою Сатмі відійшов останній від гробівця. Голоси тих, що йшли попереду завмирали, ніч спускалася на землю. Ніч без надії на світанок налягла на його душу. Коли він переїжджав Ніл на схід, у напрямку святині, повторяв раз у раз:
«Нефрето – Нефрето…»
Як луна відповів чужий голос:
– Він кличе Нефрету, він живе.
Сатмію здалось, що він знає цей голос.
– Райте!