у 1931 році Мюрея заарештували, його змінив литовсько-польський єврей Ісая Бір, він же «Фантомас», який став передавати дані відразу радянському військовому аташе. Фантомас, як випливає з прізвиська, досяг успіху в ошукуванні поліції. Йому довго вдавалось рятуватися від облав, однак у 1932 році і його спіймали й посадили на три роки.
Наталя звірилась зі списком Ніколя. Ось він – Honoré Muraille, dit Albaret dit Boissonas! Є!! Це він. Це вони!
Наталя видихнула: безперечно, успіх.
Хто б міг подумати, що таку чудову знахідку буде виявлено так близько до поверхні.
Ця інформація мала одну хибу – жодного слова про Шипова і Зарубіна. Але ж вона не може підтасовувати дані! Що є, те знаходить і пересилає замовникові. Про цей період узагалі мало писали, воліли одразу переходити до кінця тридцятих і сорокових, воєнних років.
Із книги
Поклавши руку мені на плече, він провів мене через зал, і ми піднялися нагору. Сходи були вкриті дорогим килимом, а на стінах висіли гравюри в рамках. Він розчахнув двері розкішної біло-рожевої спальні зі строкатою пуховою ковдрою на ліжку. За нею розташовувалась ванна, що виблискувала начищеним нікелем і була завішана пухнастими білими рушниками.
Євгенія В’ячеславівна жила в районі метро «Аеропорт», у будинку поряд із письменницьким, міністерським, військовим та іншими будинками видатних соціальних груп. Про це престижне сусідство вона ненароком згадала Наталі, ще коли та зателефонувала їй уточнити адресу. Цю квартиру, повідомила Євгенія, вона відремонтувала для себе, але – погана вода, засцяні двори, бридкі сусіди, невигоди московського клімату змусили її переїхати за місто. З’являтиметься вона іноді на вихідних, сама або з дітьми, яким Наталя вже пообіцяла давати уроки.
Уява вмить намалювала Наташі зворушливу, практично сімейну сцену спільних трапез, задушевних жіночих розмов та ігор з дітьми. Знала б вона, чим обернеться їхнє знайомство, не квапилась би зараз, поганяючи валізу, через подвір’я, повз металеве пруття, що обгороджувало новобудову, а обдзвонювала б давніх друзів у пошуках хоч якогось кутка. Та історія відкривається перед нами у зворотній перспективі, і ми ковзаємо по ній спиною вперед – епіметеї[2], мудрі по шкоді.
У якому будинку на неї чекають? Який він на вигляд, будинок номер двадцять дев’ять, корпус три? Буде це хрущовська п’ятиповерхівка, що всього п’ятдесят років тому спокушала громадян розкішшю особистого простору та перспективою комунізму, а тепер остогидла всім мешканцям? Панельна споруда сімдесятих, яка лиш кількістю поверхів і бігунцем ліфта відрізнялася від хрущовки? Ні, хрущовка – це корпус два, а корпус три – сталінська, монументальна споруда, пристановище людей інтелігентних.
Наталя переступила підозрілу калюжу і набрала код на дверях під’їзду.
В утробі будівлі, після лункого задушливого ліфта, за важкими подвійними дверима, як молюск у мушлі, ховалась ампірна пишнота Євгеніїної квартири. Протяг підняв кучугуру