як земля вистрибує в неї з-під ніг. Не земля – рейки. Стрілочник знову перевів рейки. Вона відчуває ступнями, кінчиками пальців, чолом, губами, як змінюється шлях. Вона пам’ятає, як він змінювався раніше. І ще до того. Вона пам’ятає, як повітря застигало в горлі, як гуло у вухах, як кружляла курява перед очима.
Як вони сиділи за круглим столиком зі склянками натурального фруктового соку, блюдцями з горіхово-фініковим десертом, крихітними горнятками кави. Між ними лежали папери, зміст яких вона мала вивчити. На його підмізинному пальці був перстень із чорного каменю.
Він розкрив перед Наталею віяло збляклих фотографій – двоє чоловіків у пальтах з оздобленими хутром комірами стояли на набережній на тлі заводських труб зі стовпами диму; дівчина з волоссям, укладеним хвилями, очі мрійливо ліворуч і вгору, «Потоп у Парижі», здається, це була листівка, а не фото. Можливо, й попередні не були особистими фото, як спершу вирішила Наталя, а випадковими хвилями епохи.
– Мою бабусю звали Зіва Шульман… – розповідає Ніколя. – Вона входила до «групи Світца», за іменем її керівника. Ось список, який я отримав у префектурі французької поліції. Світца і його дружину, Марджорі, не засудили – звільнили після суду. А Зіва відсиділа три роки у в’язниці Френ і в тридцять шостому році, коли звільнилася, поїхала до Росії.
Він перевертає роздрук, креслить на звороті.
– Заждіть, – Наталя зупиняє руку, що почала виписувати імена. Вона майже торкається його пальців. – Якщо поліція називає групу за іменем певної людини і не ув’язнює її, то ця людина була інформатором, зрадником, а не керівником групи. Уклав угоду зі слідством, здав усіх, кого знав. Як їм іще назвати групу, якщо вони в нього отримували інформацію? Група Світца. Логічно?
Ніколя замислено киває.
– Я не знаю. Це треба перевірити. Погляньте, – він повертається до роздруків, – у мене є список групи. Тут імена, псевдоніми, дівочі прізвища. Звідки хто родом – дивіться: з Чехословаччини, Польщі, Штатів… Відомо, що вони працювали на Комінтерн. І від Пашки – це мій кузен, – уточнює у відповідь на її здивований погляд, – від Пашки я знаю, що в Росії бабуся їздила звітувати до Генштабу. Вона, звісно, подробиць не розповідала, та в дитинстві він чув ім’я чоловіка, який був її начальником. Той іноді приходив до них у гості.
Наталя запитально дивиться на француза. Генштаб? Вона має зізнатися, що не розбирається в структурі радянської розвідки.
– Пашка… – Ніколя зупиняється на мить – вульгарне ім’я важко йому дається. – Він сказав мені, як звали бабусиного начальника. Шипов, Адам Львович Шипов, поляк, як і бабуся.
Наталя не знається на розвідці, та навіть вона здивована. Звичайно, спогади раннього дитинства – це чудово. Бражник, округла шия, «мадлен», солодкий аромат. Але визначати ім’я голови розвідувальної мережі за дитячими спогадами?
– То що ви хочете щоб я знайшла?
– Академічно достовірну інформацію. Я збираюся написати історичне дослідження та опублікувати книгу. Гадаю, ми можемо довіряти публікаціям з російських архівів. Є література про розвідників