ні в чому не зізнався, а тримався того, що він письменник, а в портах гуляв, щоб зібрати матеріал для книги. У результаті посадили його ненадовго, всього на три роки. Вийшовши з в’язниці Луїссі, Стучевський виїхав до СРСР. Мало відомостей, та запам’ятати варто.
Наталя занесла інформацію про Стучевського в окремий файл.
Із підручника
Певну конкретну людину обирають вербувати через: її особисті якості; явну оперативну необхідність; далекоглядне бажання мати резерв.
Першу інформацію, яка привертає увагу до кандидата, отримують: від його друзів і знайомих; під час безпосереднього спілкування; спостерігаючи за його діями та вчинками; за опублікованими (його або про нього) статтями, листами, доповідями…
Найбільше придатні до вербування ті, хто: має певні моральні вади (потяг до алкоголю, сексуальних розваг, наркотиків…) або ж «заплямованість» біографії; має борги; дуже прив’язані до когось (чогось); із якихось причин (перешкоди в кар’єрі, складнощі в особистому житті, погляди на чинну політику…) дуже роздратовані…
Коли закінчилися вівці, літак виходив на злітну смугу.
Відштовхнувши білявку в уніформі, вона пірнула всередину. Треба було взяти папір і ручку з сумки, замалювати овець. Чому вона поклала сумку не під ноги, а нагору? Перелазити через вусатого дядька біля проходу, відкрити верхню полицю? Матово клубочився овечими спинами захід сонця над рядами блідих будинків. Фортеця спала над кручею, видихи піни танули в мелодраматичному подиві. У затінку ховалася суха річка. «Вежа!» – закричало хлоп’я, вказуючи в сутінь кущів. Опівнічний пес озвався йому товченою скляною приказкою. Рів пахнув бузком, смертю й лайном. Спливали з темряви жуки, дрібно кришились об скло, сльозавою зеленню стікали навскіс. Бухав щось нестерпно звичне оркестр, схований за цвітінням поморщених лип, за тінями гілок на місячному узбіччі.
Наталя розплющила очі, скоса глянула на сусіда. Він мертво спав у кріслі. Його ноги були вкутані смугастим пледом, із вух звисала локшина навушників, хоч екран перед кріслом не світився. Вона обережно перелізла через нього, стараючись не зачіпати колін. «Ні», – сказав він, не ворухнувшись. «Перепрошую», – пробурмотіла вона. Відкрила верхню полицю, потяглася навшпиньках. Літак хитнуло, і вона, не втримавши рівноваги, впала на сусіда. «Вибачте, я не вдарила вас?!» – нажахано спитала, намагаючись звестися на ноги. «Ні,– поворушив він вусами. – Завжди відповідайте “ні”, це простіше».
Місто спливало мереживом веж над рікою. Вікно було зачинене, вона мусила вигинатися, щоб повернути ручку. Удень оранжева, під місяцем стіна темніла бордовим. Нарешті вона вдихнула свіжого повітря, заспокоїлась. Можна було б поставити чай, втишити паніку, навіть заснути перед світанком. Але й далі звучала далека музика, і дзявкав розмірено пес, і в очі світив місяць.
Вона стукнулась колінами об стіну і розплющила очі. Пасажири аплодували, як заведено тільки в Росії, щасливі, що літак сів безпечно.
Книгу