коли розраховували на великий куш. І тим більше – коли щиро били поклони Творцеві за те, що зуміли уникнути або пережити смертельну небезпеку, яка неодмінно чигала на подорожнього в чужому краю. Ну, а дивовижної роботи срібний оклад чудотворної ікони Божої Матері, подарований тверським купцем Афанасієм, в подяку за своє чудесне зцілення від індійської лихоманки, тутешньою Знаючою Любавою Березиною, прабабусею Тараса Куниці і матір’ю Аглаї Луківни, зайняв би гідне місце навіть в іконостасі київської Лаври.
З доброю посмішкою на обличчі, в ореолі запаху свіжоструганих дощок і ладану, Аглая Луківна нічим, окрім воскової блідості, не нагадувала покійницю. Здавалося: прилягла втомлена жінка подрімати на годинку й ось-ось прокинеться. Дивуючись, що лежить в труні… А поки ніякі сум’яття і печалі не тривожать її сновидіння, сповнені тихої відради й умиротворіння.
Справивши заупокійний молебень, отець Василь відіслав додому Тараса, – парубок так притомився за день, що буквально засинав на ногах, – терпляче випровадив з церкви зграйку жалісливих бабусь, завжди готових з тихою і ретельно прихованою радістю оплакати ще одну почившу в Бозі подругу, яку їм вдалося пережити. І тільки після цього щільно зачинив зсередини двері храму.
Вечоріло. Сонце вкладалося на відпочинок, і церковиця пірнула в густий морок, що лише злегка розступався перед незгасимими лампадками біля ликів Ісуса Христа та Божої Матері.
Отець Василь задумливо подивився на дві дюжини товстих воскових свічок, котрі приніс у дар храмові шинкар, що геть несподівано подобрішав і розщедрився. Чим там йому пригрозив, чи що пообіцяв молодий Куниця невідомо, але Іцхак і ключ від церкви повернув і ось це – за нинішніми-то мірками – ціле багатство вручив священику. Власноруч.
Нічого до ладу не зрозумівши з пояснення, як завше сумбурного і малозрозумілого, – корчмар висловлювався розгонистою скоромовкою, насиченою подробицями з життя майже всієї Михайлівки, – отець Василь все ж прийняв несподіваний дар. Оскільки вітіюваті прохання Іцхака в цілому зводилася до одного: обов’язково запалити їх при всеношній біля труни з покійницею. Тому священик не став обтяжувати себе зайвими міркуваннями: чому раптом скнара шинкар проявив таку нечувану щедрість? Мало за що той міг вважати себе боржником у відомої на всю округу знахарки? А може, вирішив догодити майбутньому зятю? Хіба вгадаєш, який саме прибуток отримає хитрун навіть з такого, здавалося б, цілковито безкорисливого вчинку?
Ну, а щодо самої покійниці, то оскільки православ’я засуджує практику знахарства, вважаючи духовне здоров’я важливішим за тілесне, життя Аглаї Луківни, згідно церковних канонів, було далеко не безгрішним. І хоч користь, що приносили її зілля та знання, була цілком очевидною, душа знаючої однаково вважалася відданою у владу дияволу.
Щиро бажаючи хоч чимось допомогти покійниці, котра за життя зробила людям стільки добра, отець Василь вирішив ще раз, додатково помолитися за рабу Божу Аглаю. Намагаючись