договорити! – розсердилася дівчина. – Від мого батька заразився? Торохтиш без передиху!
– Гаразд, мовчу.
– Вахмістр… Він, коли мене до стінки притис, то спершу дозволив на допомогу покликати, а потім чітко сказав: «Передай синові Тимофія Куниці, щоб він сьогодні вдома не ночував. Непрохані гості до нього заявляться!».
– Що? – від подиву хлопець навіть долоню з грудей Ребекки прибрав. – Ось так і сказав? Щоб син Тимофія Куниці не ночував вдома?
– Саме цими словами, – підтвердила дівчина.
– Але звідки він мене може знати? Я його сьогодні вперше у житті побачив. І його самого, і – ротмістра, і ченця цього – солодкоголосого. Вірно твій батько помітив: дивні вони якісь. Ніби ряджені… Ну, а чого ж ти відразу не розказала? Аж до ночі тягнула?
– А ти згадай, як батько тоді розбушувався і розігнав нас. Під час панахиди – не до розмов було. А як перед сном за нас молитися стала – згадала. І відразу до тебе прибігла. Може, й правда, тобі сховатися? Як думаєш, Тарасику? Тривожно мені. Серце так і тремтить, так і тріпоче…
– Я вже й сам не знаю, що робити… – розвів руками Куниця. – Таємниця на таємниці їде і таємницею поганяє… Нічого, дай трохи часу і з цим розберемося. Давай, проведу тебе, Ривко, додому, а сам піду до церкви. До отця Василя. Може, хоч він що мудре порадить? Ось тільки повечеряємо спершу. А то у мене кишки вже не тільки бурчати – гарчати починають. Селом пройдуся – собаки гавкіт піднімуть…
Але геть розпустувалася нині доля, бо знову втрутилася в його наміри, переінакшивши все на свій лад. Не встиг Тарас доторкнутися до сковороди з залишками яєчні, як в одвірок голосно і наполегливо постукали.
– Ой, запізнилися! – заметушилася Ребекка.
– Побачимо… – знизав плечима Тарас. – У цій круговерті чорт ногу зломить!
– Не згадуй нечистого проти ночі, господарю… – стривожено відгукнувся домовик, що затаївся з приходом Ребекки. – Якби й насправді, хто з його слуг за тобою не з’явився. Чую: лихе до нас у двері стукає. Краще б і не пускати, та пізно. Хоч дівчину заховай від гріха подалі…
– Так, ховатися марно. Світло видно… – зауважив Тарас. – А взагалі, якщо хто з лихом ішов, то йому і запрошення не треба. Що про Ривку турбуєшся, за те – спасибі, та тільки куди я її заховаю? За припічок?
– Чому ні? – озвався сусідко. – Треба буде – моя жінка кому хочеш очі відведе. І не квапся, господарю… У твій дім – і ніхто так просто увійти не може… Без дозволу.
– З ким ти розмовляєш? – здивувалася Ребекка, яка не чула голосів хатньої нечисті.
– З домовиком, з ким ж іще… – не став лукавити Тарас, заспокійливо обіймаючи дівчину за плечі.
– І що радить? – запитала Ребекка так запросто, немов кожен день тільки те й робила, що спілкувалася з домовиками.
– Сховати від лихих очей свій найголовніший скарб.
Тарас підхопив дівчину на руки і легко закинув на широку грубку. І тут же фіранка, що відділяла піч від кімнати, затягнулася, немов сама по собі.
– Слухай