могло б виявитися, що Фехнер, попри те, що не довів свого твердження, має слушність. Бо не раз трапляється, що якийсь вчений висуває твердження, не доводячи його, а лише інші вчені формулюють доведення. Не потрібно вважати, що брак доведення є ознакою помилковості. Тож, як є в нашому випадку? Як підійти до проблеми, чи існує суб’єкт психічних явищ, чи наше «я» є чимось іншим за єдність певних психічних явищ, чимось незмінним, що триває посеред змінних проявів психічного життя?
Відповідаю, що таке «я» існує; але визнаю, що не можу довести існування цього «я». Бо існування мого «я» належить для мене до тих істин, які є безпосередньо очевидними. А такі істини не можуть бути доведеними, але також і не потребують доведення. Ніхто не вимагає доведення, що не існує квадратного кола; адже очевидно, що чогось подібного не може існувати. І так само безпосередньо очевидним є переконання про наше власне існування. Я не стверджую тут нічого нового. Св. Августин, а пізніше Декарт, сказали це вже давно: а останній сформулював цю істину у формі твердження: «Я мислю, отже я є». Пізніше знайшлися мудрагелі, які казали: якщо бути точним, безпосередньо очевидним є лише існування мого мислення, а те, що поза цим мисленням існує якийсь суб’єкт цього мислення, якесь «я», котре мислить, то це вже є довільним твердженням. На їхню думку, ми не повинні казати «я мислю» (Ich denke), а лише «мислить» (es denkt), як кажемо «гримить» (es donnert), не визначаючи цим способом, що саме мислить і чи існує щось миследумне, що не було б самим мисленням. На це можу лише відповісти: «Habeant sibi!» якщо хтось заперечує, що він існує, тоді не знаю, чому я повинен переконувати когось, кого не існує. А коли той, кого не існує, скаже мені, що «його» справді не існує, натомість існує якась сукупність вражень, думок, відчуттів тощо, яке прагне вести зі мною філософську дискусію, тоді може виникнути нечуваний досі діалог. Бо та сукупність вражень тощо, стверджує: те, що люди називають своїм «я», є лише такою, як вона, сукупністю психічних явищ. Отже, коли вона захоче висловлюватися точно, то не сміє вживати займенника першої особи, а може говорити про себе лише як про сукупність психічних явищ. Тоді наш діалог виглядатиме так:
Я. Нехай скаже мені сукупність психічних явищ, звідки сукупність знає, що якесь психічне явище належить до неї, а не є частиною якоїсь іншої сукупності психічних явищ?
Сукупність психічних явищ. Кожна сукупність психічних явищ знає про це завдяки тому, що безпосередньо спостерігає за власними психічними явищами за допомогою внутрішнього досвіду; про інші ж психічні явища, які не належать до неї, вона дізнається шляхом висновування.
Я. Цілком погоджуюся; але нехай мені сукупність психічних явищ розтлумачить, чим є оце внутрішнє сприйняття, якому кожна сукупність завдячує такому важливому для неї знанню?
Сукупність психічних явищ. Кожне внутрішнє сприйняття є також лише одним із численних психічних явищ, які утворюють таку сукупність, що її люди зазвичай називають своїм «я».
Я.