твердження не слід з ним змішувати, – що ці два напрями доходять до тих самих висновків щодо безсмертя.
До цієї самої групи належить також напрям, який заперечує існування суб’єкта психічних явищ, напрям, представниками якого є Г’юм і Фехнер. Однак тут ми стикаємося з дивним явищем, що Фехнер, не визнаючи суб’єкта проявів психічного життя, вірить у безсмертя і виступає на його захист із рідкісним, як для сучасних природознавців, запалом. Він дотримується наступного погляду: оскільки за життя психічні функції чергуються, то й після смерті вони так само чергуватимуться. Але, щоб не зостатися лише з припущенням про такий стан речей, аби підтвердити свою думку аргументами, Фехнер був змушений відмовитися від засновку, з якого він виходив, стверджуючи, що не існує суб’єкта психічних явищ. Виявившись у цьому менш послідовним за Г’юма, який рішуче виводив усі наслідки зі свого переконання, Фехнер не перестав бути оригінальним. Не бажаючи прийняти за суб’єкт психічної активності якусь субстанцію, він зробив цим суб’єктом психічні явища, а саме, як він їх називав, психофізичні рухи.
До другої групи належить лише монадологія; бо тільки вона одна визначає суб’єкт психічних явищ у той спосіб, що з самого визначення випливає безсмертя цього суб’єкта. Адже монади є вічними, завжди існували й існуватимуть. Суб’єктом психічних явищ, душею кожного є така монада, яка пройшла вже цілий ряд сходинок до щораз вищого розвитку, поки зорганізувала собі людське тіло, в якому вперше набула самосвідомості та пам’яті. Ця пам’ять сягає за межі життя, яке монада веде як людська душа; але ця пам’ять не зникне після смерті, якщо монада продовжуватиме розвиватися, адже закон розвитку каже, що усі здатності, набуті на нижчих щаблях розвитку, зберігаються в подальшому еволюційному поступі. Тому і самосвідомість, і спогад про людське життя закарбовані у людській душі назавжди; а вічною вона є тому, що вона єдина, не складається з жодних частин і є останнім, неподільним елементом; гинуть, щоправда, розмаїті співвідношення й сукупності монад, розпадаючись на свої елементи, тож гине й людське тіло, але не гине душа, бо вона сама є таким елементом. Тож монадологія гарантує безсмертя не лише індивідуальне, але навіть й особисте. Тому монадологію слід чітко відрізняти від монізму Гекля, з яким вона на перший погляд має багато спільного. Але між цими напрямами є велика різниця. Бо у Гекля суб’єкт психічних явищ – це сукупність атомів етеру, яка називається мозком, тож цілість складається з великої кількості частин; а згідно з монадологією цей суб’єкт не є складеним, а єдиним; внаслідок цієї суттєвої різниці, яка відділяє монадологію від монізму Гекля, обидва ці напрями ведуть до прямо протилежних відповідей на питання про безсмертя.
У третій групі зустрічаємо, перш за все, монізм Спінози, відроджений у дещо зміненій формі Гартманом.
Монізм Спінози припускає безсмертя, але тільки індивідуальне. Бо людина, згідно зі Спінозою, є проминальним проявом од-нієї-єдиної