ж година?! Shit![1] Де я?! Розплющити очі рівноцінно ядерному вибуху десь між сітківкою і мозком. Якого хріна воно дзвонить?! Куди мені?! Будильник розриває простір і свердлить мою голову. Зрештою, далі лежачи на боці, я таки по-курячи розплющую одне око, побіжно зауважуючи, що перебуваю вдома (хоч це я тактильно впізнала за дотиком ковдри). Положення на ліжку діагональне. Перегар сильний. Екран телефону розпливається і перевертається. Але паскудний девайс, як на зло, дзеленчить нав’язливою мелодійкою і ніяк не перестає. Врешті, я наводжу різкість. 7:30. При спробі підвести голову мене охоплюють блювотні спазми. Волосся підозріло смердить. Я розумію, що вчора нікому його було потримати – тебе, друга перевіреного зі студентських часів у хвилини, коли дешева закуска лягала на сніг вишиванкою, як відомо, не було поруч. Врешті, я таки із зусиллям підводжуся і йду до туалету, переступаючи через одяг, розкиданий дорогою від дверей. Таке враження, що разом з випорожненнями з мене виходить нерозчинений алкоголь, а також душевні страждання. Мені так паршиво, що аж на все байдуже. Я чвалаю на кухню і запихаю в себе дві столові ложки ентеросгелю, водою проштовхуючи цю клейку гидоту в стравохід. Заварюю чай. Нудить уже менше. Заходжу в робочий чат і пишу, що мені треба взяти sickness leave[2]. Залажу назад у ліжко, але спати вже не можу, серце стугонить і тарабанить, то набираючи обертів, то майже затихаючи. Я заплющую очі і вглядаюся у психоделічні кольорові кола. Не піду на роботу ні сьогодні, ні завтра. Може, взагалі більше ніколи не піду. У мене є достатньо заощаджень, щоб звалити в Азію перезимувати. Я ніколи не була за кордоном – тобі було задорого, а за мій кошт ти не хотів. Але я навіть не збираюся підводитися з ліжка найближчі декілька років, тож гроші мені не так уже й потрібні. Скроні гулко пульсують, аж здається, наче вилицями стікають тонесенькі цівочки крові, струмочки-дерева вкорінені у мої стигми. Я бачу безкраї пляжі, пісок і бірюзову гладінь моря. Красивих людей з ідеальною засмагою. Всі настільки сповнені радості, що навіть не усміхаються. В них немає потреби виплюскувати це повногруде щастя, якого кожному тут вдосталь. Самотні і сімейні, старенькі і щойно закохані, діти і тварини. Всі плещуться і засмагають, лижуть морозиво і п’ють фанту. Я розчиняюся в солоному повітрі, від якого пече очі, і поринаю в поверхневу невротичну дрімоту. З неї мене висмикує телефонний дзвінок.
– Ти як? – бринить сповнений енергії голос по той бік.
– Норм, – напівпошепки, хрипло відповідає мій.
– Ну слухай, не кумарся, він же скоро повернеться, їм же дають відпустки.
– Звідти не повертаються.
– Ой, ну перестань уже, ну.
– Повертаються іншими. Коротше, Соф, в мене просто жосткий бодун…
– Давай, ну, коротше, попустить і виходь завтра.
– Окей. Не кумар, коротше. Па.
Я перериваю зв’язок. Заходжу у фейсбучек. Бездумно бровзаю і ставлю лайки. Таке враження, що ні у кого нічого не змінилося. Та й, зрештою, тут у