і дивляться в дзеркало. Серед зграйки із спеціальними набедреними пов’язками, грайливими намистами на шиях і кульчиками у вухах одна вагітна із округлим декількамісячним черевцем, яке їй дивним чином не заважає виписувати дуги на підборах-пляшечках. У неї немає страху падіння. А у мене він звідкись береться. Жіночки-танцівниці споглядають за чоловіками в залі, захопленими своїми пацанячими розминками: один гамселить двома канатами так, що ті вигинаються, наче змії, інший заплигує на тумбочку усіма своїми ста двадцятьма кілограмами переважно м’язової маси, третій стрибає довкола тенісного м’ячика, наче в його кремезне тіло вселився цуцик фокстер’єра, ще з трійко луплять боксерські груші, двоє стрибають на скакалці. Ті, кому не вистачило інвентарю, просто бігають колами: підстрибом, підтюпцем, обертаючись довкола власної осі. Вони заохочують один одного вигуками: «Пацани – давайте!» – і тоді міняються спецзавданнями, такими важливими, наче від їхнього виконання залежить, як мінімум, кінець світу. Або ж перемога у визвольній операції.
Я прилягаю на лавочку і відкладаю гантелі вбік. Слухаю хрускіт своїх суглобів. Тут так не заведено. Така розхлябаність у цьому середовищі неприйнятна, але я просто лежу і накручую на пальці своє масне волосся, масую череп, зішкрібаю струпи, набираючи під нігті вміст пор і залоз, шкіра ниє, і мені здається, що я плавно лисію із кожним волоcком, який залишається на моїх долонях. Я розглядаю незаретушований шрам від апендикса на плакаті ідеального тіла на всю стіну, неідеально обрізані нігті крупним планом, майже макрозйомку поту, прищиків і волоcків, а потім перемикаюся по черзі на шортики юної німфетки на кросфіті й на мохнату руку, яка ритмічно тягне велику вагу до спітнілого чола. Я майже впадаю у транс, аж поки до мене не наближається дівчина в канаркових лосинах й топі в обтяжку, від одного вигляду якої я зриваюся, наче мене з сигаретою застукала в туалеті завучка. Канарка ж, навіть не кинувши у мій бік зневажливого погляду, розтягується біля шведської стінки, пощипуючи, поправляє свою другу шкіру і позує подрузі, яка негайно зливає фотки в інстаграм. Вона лягає на лавочку, але щоб шістнадцять разів підняти штангу, рівно над грудьми, які зрадливо зберігають незворушно-опуклу форму. Над головою у неї майорить банер: «Мрієш стати програмістом?». Дивне питання, якщо вона навіть не зважає на блідих нердів в окулярах, які у супроводі тренерів сновигають час від часу між снарядами, наче каторжники з наглядачами. Ніде час не здається таким оманливим, як тут. Переходячи на доріжці із кроку на біг, отримуєш ілюзію, що й секундомір має прискоритися вдвічі, але хвилини тягнуться безжально довго. Я прискорююся до дев’яти кілометрів за годину. Пульс 179. Можна 220 мінус вік. Мені ще б розігнатися, але я сходжу з дистанції, спираюся долонями на коліна у напівприсіді, важко дихаю – в голові памороки. Я дивлюся на свої ноги, і так не очікуючи там побачити нічого надто втішного, аж тут ще й зауважую, що одягнула штани навиворіт. Хоч у випадку