Дивлюся ще раз, котра година, і зауважую, що від тебе три пропущені і одна довжелезна есемеска, стислого змісту «добрався, влаштувався, сумую, люблю». Мене огортає якась несподівана радість, я натискаю reply[4], і пустий рядок блимає мені перед очима курсором, а я не знаю, з чого почати. І чим продовжити. І чим закінчити. Навіть коротко. Хоч би три слова. А я їх не знаю. Не маю звідки взяти. Чи може це «якого, блять, хуя?!». Радість і гнів змішуються у моєму тілі, як два вибухові реактиви. Здається, ротом зараз повалить кривава піна, суміш розпачу, ніжності, одинокості – я ж без тебе навіть не маю бажання вийти провітритися. Але чи має право на існування те, що на відстані? Чи трактують його однаково отримувач і відправник? Чи той момент, який раптово пройняв когось по один бік, ще буде актуальним, коли його відгомін досягне боку іншого? Бо ось тут, зараз я так відчуваю, а за хвилину, дивлячись на зорі з балкона і накинувши куртку на голе тіло, – уже ні. А що вже говорити про там і потім. І, що найгірше, щойно я натисну send[5] – означатиме очікування відповіді. Як тільки колись могли покладатися на терміни і точність доставки поштовими голубами? Але чи з усіма сучасними комунікаційними технологіями, у цих телефонних розмовах і відеочатах, сповнених незграбності, невлучності і невчасності, ми чуємо голос одне одного таким, як він є? Чи пишеш ти повідомлення, бо хочеться, чи з якогось невидимого примусу? Бо всі пишуть. Бо це те, що повинно бути. Ця вічна Пенелопа-тотем. Яка віками не рушить з місця. Лиш тче і розпускає. Тче і розпускає. Я б, мабуть, мала почати шукати собі якесь хенд-мейд хобі. Типу валяти з шерсті, варити мило. Чи плести сіті.
3.
Шалене відчуття голоду подолало сон незвично рано, як на мене – десь перед дев’ятою. Почуваючись значно жвавішою і бадьорішою, ніж учора, я вирішую, що все ж заслуговую на ще один вихідний. Чомусь виникла недоречна паралель про законні дні, які належаться після поховання. В існуючому контексті, мабуть, краще бути забобонною, аніж цинічною. Чи, може, цинічною таки краще? Зрештою, чорний гумор завжди супроводжував найстрашніші моменти. Зараз же, якщо чесно, не дуже то і страшно. Так уже влаштована людська психіка, що навіть якщо їстимеш біфштекс у дорогому столичному ресторані і раптом побачиш на вулиці танки, то таки намагатимешся доїсти, перш ніж бігти. Бо ось він, цей трендовий заклад – багато чистого скла і дорогого посуду, офіціанти в стильній формі, а у тебе до м’яса вино або ж «Кривава Мері». Ти кладеш шматок ніжної телятини з кров’ю собі на язик, вона пахне і тане, приправлена досконалими соусами. Вона реальна. Танки ж – міраж на відстані простягнутої руки.
Від цих думок мене заливає слина. Я дістаю з холодильника позавчорашню пасту з лососем за рецептом Джеймі Олівера. Не всі інгредієнти в нас легко роздобути, але я знаю місця і потрібні сайти. Навіть знаю, де взяти у грудні свіжу домашню руколу. Така їжа – то, звичайно, не борщ чи голубці, які на другий день стають тільки кращими, але, хоч паста вже трохи втратила свій тонус