через те, що втрачають час. Були Філіп Інгаллз із верхнього поверху, моя так звана асистентка Клаудія та асистентка Майка Фіона. Не вистачало кількох людей. Майк ще більше спохмурнів, він сидів і тягнув униз мочки вух. Я визирнула у вікно. Клас – до пляшкової гори наближався екскаватор. Від цього мені стало краще.
– Джованна буде? – спитав Майк.
– Ні, – відповів один з дослідників, здається, його звати Нейл. – Вона прислала мене замість себе.
Майк стиснув плечима, погоджуючись, але не приховуючи злості. Я вирівнялась, набула уважного вигляду й оптимістично підняла ручку. Нарада почалася з обговорення минулої наради і нудної рутини. Я виводила кривулі в блокноті, потім намагалася намалювати портрет Нейла, який виходив більш схожим на бладгаунда із сумними очима. Потім я переключилась на екскаватор, який уже працював на повну. На жаль, вікна глушили звук битого скла, але все одно видовище приємне. Через силу я переключилася назад на нараду. Коли Майк спитав про плани на лютий, Нейл почав щось розповідати про ановуляторну[3] кровотечу, і я раптово й абсурдно закипіла від думки, що чоловік-науковець говорить з чоловіком-менеджером про технології для жіночої анатомії. Я вдихнула повітря, щоб сказати, передумала, і повернулася до сміттєзвалища. Екскаватор зараз відпочивав, роботу зроблено. Я думала, як це – влаштуватися на роботу водієм чогось такого.
– А стосовно тебе…
Я повернулась до того, що відбувається в кімнаті, немов прокинулася від сну. Майк звертався до мене, і всі повернулися, очікуючи прочуханки.
– Тобі треба розібратися з цим, Еліс. У твоєму відділі проблеми.
Чи хотілося мені сперечатися? Ні.
– Добре, Майк, – сказала я солоденько. Я підморгнула йому, просто щоб показати, що не дозволю знущатися над собою, і побачила, як почервоніло його обличчя.
– І може, хтось полагодить цю довбану лампу? – закричав він.
Я подивилась угору. Одна з люмінесцентних ламп ледь помітно блимала. Як тільки ти це помітив, ти не можеш не звертати уваги, наче хтось шкребеться у твоєму мозку. Шкребеться, шкребеться, шкребеться.
– Я зроблю це, – сказала я. – Маю на увазі, знайду, хто відремонтує.
Я готувала доклад, який Майк збирався відіслати в Пітсбург у кінці місяця. Тож часу було повно, і я могла проводити решту дня, майже нічого не роблячи. Важливі пів години я провела, листаючи два прислані мені каталоги одягу. Я повернулась на сторінку з елегантними високими черевиками, довгою вельветовою сорочкою, про яку було написано «трендова», і коротенькою світло-сірою атласовою спідницею. Це затягне мене в борги ще на 137 фунтів. Після обіду з прес-секретарем (мила жінка у вузьких прямокутних окулярах у чорній оправі, які особливо виділялися на її маленькому блідому обличчі), я замкнулась у своєму кабінеті і надягла навушники.
– Je suis dans la salle de bains[4], – виразно пролунав голос у навушниках.
– Je suis dans la salle de bains, – слухняно повторила