на мене чекали передбачувані кільця гумової змії та до комплекту пухнасто-рожева серветка, що манірно накривала туалетну кришку.
«Бачу, враження склалося не надто сприятливе», – сказала пані, на мить поклавши руку мені на рукав. У ній поєднувалися холоднокровна безцеремонність (надлишок якої, гадаю, називають «самовладанням») та сором’язливість і смуток, які змушували жінку так ретельно добирати слова, що це здавалося неприродним, наче інтонація викладача ораторського мистецтва. «Визнаю, будинок не надто охайний, – вела далі бідолашка, – але я вас запевняю [погляд торкнувся моїх уст], вам тут буде добре, справді дуже добре. Ходімо, я покажу вам садок (це вона промовила бадьоріше, немов привабливо змахнула голосом)».
Я неохоче знову спустився за нею на перший поверх; потім ми минули кухню в кінці передпокою в правому крилі будинку, де також були їдальня й вітальня (а з лівого боку, під «моєю» кімнатою, не було нічого, крім гаража). На кухні пухкенька молода служниця-негритянка озвалася, знімаючи свою велику й блискучу чорну торбину з ручки дверей, що вели на задній ґанок:
– Тепер я піду, пані Гейз.
– Так, Луїзо, – зітхнула у відповідь господиня. – Я розрахуюся з тобою в п’ятницю.
Ми минули невеличку комірчину й опинилися в їдальні, суміжній із вітальнею, якою ми вже помилувалися. Я помітив на підлозі білу шкарпетку. Незадоволено рохнувши, пані Гейз, не зупиняючись, нахилилася за нею й кинула до шафи поруч із комірчиною. Ми поспіхом оглянули стіл із червоного дерева з фруктовою вазою посередині, де не було нічого, крім досі блискучої сливової кісточки. Тим часом я непомітно витягнув із кишені розклад потягів, щоб ознайомитися з ним, щойно випаде нагода. Я продовжував іти услід за пані Гейз через їдальню, аж раптом усередину ввірвався зелений вибух. «Веранда», – проспівала моя провідниця, і тоді без попередження в мене під серцем здійнялася синя морська хвиля, а з килимка в сонячних променях, напівоголена й уклякла, повернулася до мене на колінах та уважно оглянула мене поверх темних окулярів моя рив’єрська любов.
Це була та сама дитина – ті самі тоненькі медоносні плечики, та ж шовковиста гнучка оголена спина, та сама каштанова копиця волосся. Чорна в білий горошок хустинка, зав’язана навколо тіла, ховала від моїх підстаркуватих мавпячих очей, та не від погляду юної пам’яті, підліткові груденята, котрі я пестив того безсмертного дня. Наче казкова нянька якоїсь маленької принцеси (загубленої, викраденої, знайденої вдягнутою в циганське лахміття, крізь яке її оголеність усміхається королю та його хортам), я упізнав крихітну темно-коричневу родимку на її боку. Із благоговінням та насолодою (король ридає на радощах, труби сурмлять, нянька п’яна) я знову побачив чарівний втягнутий животик, де дорогою на південь зупинилися на мить мої вуста; і ці хлоп’ячі стегна, на яких я цілував шорсткий відбиток гумки трусиків того божевільного безсмертного дня позаду Рожевих Скель. Прожиті мною відтоді двадцять п’ять